— Дайте мне мандат на формирование отряда Красной Армии, и вы не пожалеете. У моих людей есть оружие, и в деньгах я не нуждаюсь, — звернувся навесні 1919-го до комісара Особливого відділу 3-ї української радянської армії Федора Фоміна одесит Мойсей Вінницький, 29 років. У місті його знали як Мішку Япончика — покровителя тамтешнього криміналітету.
У розпал Громадянської війни, коли до Одеси почали наближатися червоноармійці, Мойсей організував бунт на Молдаванці. "Відсутність влади дала свободу злочинним елементам, почалися грабунки, які вражали своєю зухвалістю, — описував невідомий одесит. — Розбивали пакгаузи, грабували склади. В місто натовпами по 50–100 чоловік намагались потрапити грабіжники. Центр міста оперізував фронт, за яким царював хаос. Бандитам вдалось здійснити наліт на державний одеський банк і вивезти з нього на трьох вантажівках гроші та цінності на суму п'ять мільйонів золотих карбованців. Їх доля невідома".
Більшовики взяли Одесу у квітні 1919-го. Одразу почали розправу над місцевим криміналітетом. Вінницький вирішив зробити хід конем — запропонував новій владі співпрацю.
До його загону мали увійти 2 тис. осіб — винятково євреїв — зі своєю зброєю, провіантом та обмундируванням. Дозвіл на формування особисто дав телефоном голова Реввійськради Лев Троцький. Так виник 54-й стрілковий український радянський полк ім. Володимира Леніна. Та на полковому прапорі красувався інший напис — "54-й советский железный полк имени мамаши Мозес". Сильва Мозес — подруга Вінницького, яка утримувала бордель в Одесі.
— Братва! Нам выдали доверие, и мы должны высоко держать знамя, — цитував виступ Япончика перед новим загоном співак Леонід Утьосов.
— Мишка! Держи мешок, мы будем сыпать картошку, — відповіли з натовпу.
— Засохни! Мы должны доказать нашу новую жизнь. Довольно воровать, довольно калечить, докажем, что мы можем воевать, — сказав на те.
— Мишка! А что наши бабы будут делать, они же захочут кушать?
— А воровать они больные?
Полк Япончика любив марширувати містом. Попереду їхав командир на сірій кобилі. Поряд — ад'ютант і радник, сліпий на одне око рудобородий Мейєр Герш-Гундосий на рудому жеребці. Позаду — оркестр і ватага "пєрєковивающихся". Гвинтівки всіх систем: від штиків, схожих на японські кинджали, до однозарядних берданок. Деякі солдати без зброї. Шинелі розхристані, на головах кашкети, капелюхи й кепки. Йшли як-небудь. Поруч крокували "бойові полкові подруги".
— Ну и комедия! — коментували одесити.
На фронт полк не поспішав. Дату, коли мав вирушити, переносили кілька разів. Випроводжали в приміщенні консерваторії. На довгих столах було чимало делікатесів. Застілля відкрив комендант міста Павло Мізикевич. Він вручив Вінницькому срібну генеральську шаблю й маузер. Пишно одягнені бійці, їхні дружини й подруги гуляли, доки мали сили. Вранці заледве вдалося зібрати 800 осіб і позаганяти їх до вагонів.
23 липня 1919 року полк прибув до Бірзули — нинішній Котовськ на Одещині. Новобранців привітав Григорій Котовський. Його 2-га бригада прийняла полк до свого складу.
Військовий комісар Грінштейн так описував Мішку Япончика: "Молодий чоловік, середнього зросту. Особливо мене вразив наївний, майже дитячий погляд його сіро-синіх очей. Говорив він м'яко і толково. Сам підкреслив поганий політичний стан свого полку, висловлював стурбованість цим, але за боєздатність людей ручався головою".
Єдиний бій "полку мамаші Мозес" відбувся 27–28 липня під Вапняркою на Вінниччині. Разом із 8-м Трудовим латиським полком дивізії Червоного козацтва Примакова, бронепотягами "Озолін" і "Лейтенант Шмідт" вони витіснили з містечка й залізничної станції армію Української Народної Республіки. На честь перемоги командир розпорядився дзвонити в усі дзвони. Ввечері вояки влаштували святкування, заодно розграбували місцеві хати.
"Ворог вчинив нічну атаку з лісу, що на схід від цієї станції, — звітував наступного дня полковник УНР Олександр Удовиченко. — Розпочався тяжкий нічний бій з переважаючими силами ворога. 2-й і 3-й курені 9-го пішого стрілецького полку під керуванням старшини куреня Чміля, які займали станцію, стійко відбивалися. Самий вокзал переходив чотири рази з рук до рук, бій провадився виключно рукопаш і гранатами. На 24.00 27 липня ми мусіли залишити станцію через переважність сил ворога. Але о третій годині ночі два курені Стрілецького полку несподівано для "спочивших на лаврах" червоних вибивають бравурною атакою большевиків із станції й відкидають їх знову до села Крижопіль. Ворог на одному тільки двірці втратив 28 забитих; у нас забитий ручною гранатою командир 8-ї сотні і восьмеро козаків 9-го полку. Командир куреня легко ранений в обличчя".
Полк мусив відступати. Мішка Япончик із найближчим оточенням захопив поїзд і взяв курс на рідне місто. Під Вознесенськом — тепер Миколаївська область — його зупинили одеські чекісти й розстріляли. Залишки полку вирубали вояки бригади Котовського.
Япончика розстріляли разом із коханкою
"Циля була жінкою яскравою, любила добре одягатись. По місту пересувалась тільки на кінному екіпажі з візником. Це в той час вважалось особливою розкішшю", — пише сучасний дослідник Валентин Домиль про дружину Мойсея Вінницького Цилю Аверман у статті "Одесский Робин Гуд Мишка Япончик".
Вони одружилися на початку 1918-го. Циля працювала на фабриці з виготовлення вакси "Жако". Весілля справили в залі танцкласів Двойреса. Кількасот людей гуляли три дні. Щоб відволікти увагу правоохоронців від гучного дійства, бандити підпалили поліцейське відділення.
За півроку в подружжя народилася донька Ада. Тому, коли влітку 1919-го Вінницький рушив на фронт, його супроводжувала не дружина, а коханка Єлизавета Мельникова. Її розстріляли разом із Япончиком під Вознесенськом.
Дізнавшись про смерть обранця, Циля втекла в Індію разом із чоловіком його покійної сестри. За кілька років вони переїхали до Франції. Там торгували, утримували фабрику. Ада залишилась в Одесі, жила з бабою. До 1927 року, доки був відкритий кордон СРСР, Циля просила знайомих вивезти доньку — безрезультатно. Коли та виросла, оселилася в Баку, Азербайджан, де й прожила все життя. Померла 1983 року.
3 
35413
Коментарі