"Нам дуже важливо Умань знищити, бо занадто вона близько і сей край з сього боку Бугу не може бути цілком заспокоєний. А коли б вдалося Умань знищити, тоді від Бугу й до самого Дніпра неприятель більше не мав би на що спертися", — писав про нинішній райцентр на Черкащині польний гетьман — заступник командувача польського війська — Станіслав Потоцький королю Речі Посполитої Янові ІІ Казимиру 14 січня 1655 року.
На той час це був центр одного з найбільших полків Гетьманщини. Мав дерев'яну фортецю. Через Умань пролягли шляхи з правобережжя Дніпра на лівобережжя та до Криму.
Потоцький разом з іншим польним гетьманом Станіславом Лянцкоронським почав наступ на українські землі наприкінці жовтня 1654-го. У їхньому розпорядженні були 20 тис. кінноти і вісім тисяч піших воїнів. За два місяці захопили Шаргород, Бушу, Тиманівку, Брацлав — теперішня Вінниччина. Умань оточили 11 січня 1655 року.
Обороною міста керував кальницький полковник Іван Богун. Там були близько 10 тис. вояків. Аби ускладнити доступ до фортеці, вали навколо неї облили водою. "Обмерзлі вали блищали на сонці, як шкло, — пише історик Михайло Грушевський. Запалити горішнє місто огнистими кулями полякам не вдавалось. Обложені позастелювали дахи мокрими копами і гасили сі запальні кулі".
Потоцький і Лянцкоронський запланували штурм наступного дня. Та розвідники повідомили, що сюди прямує 25-тисячне військо Богдана Хмельницького. Разом із ним — корпус московського воєводи Василя Бутурліна. Попереду йде Полтавський полк під командуванням Мартина Пушкаря, що мав 2 тис. козаків. Поляки вирішили зібрати основні сили й рухатися їм назустріч. Неподалік Умані залишили обоз і трохи війська.
Дві армії зустрілися 29 січня 1655-го під містечком Охматів — тепер Жашківський — Черкаської обл., за 55 км від Умані.
"Польський гетьман напав на Хмельницького несподівано в чистому полі в долині тамтешньої річки Бави й урвав з його обозу чималу частку з 22 гарматами, — пише козацький літописець Самійло Величко. — Але коли лядське військо впало було, як муха на мед, на той обоз за здобиччю, Хмельницький вмить упорядкував свої лави і почав від свого обозу міцно разити поляків із гармат і дрібної зброї".
Битва тривала ніч. Поляки прорвалися до московського табору і в рукопашному бою захопили 20 гармат і 300 бочок пороху. Стрільці Бутурліна почали кидати зброю та хоругви і здаватися.
"Ведучи себе на війні завше обережно, Хмельницький спішив війська свої заздалегідь і налаштував із них батаву (піша колона вояків. — "ГПУ"), — описує анонімний автор "Історії Русів". — Допустивши ворога на найближчу дистанцію, стрелив на нього з гармат і мушкетів так вдало і жорстоко, що повалив раптово з грубих ворожих куп цілі тисячі. Ворог, отямившись від своєї поразки, став продовжувати свої напуски на віддалі. Гетьман поміж тим повелів зібрати тіла побитих ворогів і зробив із них розлогий і доволі високий ретраншемент (військове укріплення, розташоване за головною позицією. — "ГПУ"). Так укріпившись ворожими тілами, вражав із них ворога, що наближався, наче із фортеці".
Вирішальною стала підмога Івана Богуна, який вивів свій полк з Умані і напав на поляків з тилу. Потоцький і Лянцкоронський просили допомоги в татар, своїх союзників на той час. Їхнє 30-тисячне військо стояло табором неподалік. Але вступати в бій не захотіли. Їхній командувач Камамбет-мурза відповів, що вони не звикли битися вночі. "Якби татари нам хоча б своїм звичайним алалаканням допомогли, безсумнівно б ми на Україні встановили б вічний спокій, — скаржився у листі до короля ковельський староста Стефан Чарнецький. — Я неодноразово намагався затягнути їх в бій, нехай би тільки гуком і криком працювали. Вони ж тільки вичікували, коли завершиться велика битва і берегли сили для грабежів і захоплення людей до неволі".
Через морози, що лютували тоді, місце битви під Охматовим стали називати Дрижиполем. Обидві сторони втратили десь по 15 тис. воїнів. Поляки мусили зупинити наступ. "Сумні картини відкривалися нашим очам: пішаки і челядь втратили дух від надзвичайного морозу. Деякі ще снували важкими кроками з обмороженими ногами, заметені снігом. Інші лежали між загиблими. Люта погода нашкодила нашому війську більше, ніж ворог", — занотував польський історик Веспасіан Коховський. Під час битви його поранили у плече.
Татари так і не довезли свою здобич до Криму. Слідом за ними подався Іван Богун із кількома загонами. "Татари несподівано впали в Богунові сіті, — пише Самійло Величко. — Наспіла їх тут лиха година, бо не лише втратили всю здобич, але й самі або були порубані, або дісталися козакам у полон — з 8,5 тисячі приволоклося їх до коша заледве 500. 8 тисяч татар не уникло Богунових рук, а з них 2 056 узято було живцем і припроваджено до Хмельницького в Білу Церкву".
Польща й Московія воювали за Україну 14 років
"Он, Ян Казимер, тое своей присяги не здержал и на православную християнскую веру греческого закона восстал, и церкви Божие многие разорил, а винных униею учинил. И по тому по всему приговорили: гетмана Богдана Хмельницкого и все Войско Запорожское з городами и з землями принять", — такими словами завершується рішення земського собору, що відбувся 1 жовтня 1653 року в Москві.
1648-го гетьман Богдан Хмельницький розпочав повстання, метою якого було звільнення українських земель з-під влади Речі Посполитої. Після кількох перемог мусив шукати собі підмогу. Погодився на союз із Москвою — за умови, що Військо Запорозьке — так офіційно називалася Козацька держава — зберігатиме автономію. За місяць після собору цар Олексій Михайлович оголосив війну Речі Посполитій. Улітку наступного року українсько-московські війська зайняли білоруські міста Полоцьк, Рославль, Оршу. У відповідь поляки організували спільний із татарами похід на Поділля.
1655-го війну Речі Посполитій оголосила Швеція. Король Ян ІІ Казимир був змушений просити в московитів перемир'я. Богдан Хмельницький сприйняв це як зраду. Гетьмана не стало за два роки. Тоді ж відновилися бойові дії між королівськими й царськими військами. Остаточно війну припинило Андрусівський мир, підписаний в січні 1667-го. Польща визнала право Москви на Лівобережну Україну й володіння Києвом протягом двох років. Запорозька Січ переходила під спільне управління Росії й Польщі.
4 
35413
Коментарі