28 і 29 травня 1927-го у Львові відбулися одні з перших міжнародних футбольних матчів. Місцева команда "Україна" приймала гравців створеного два роки тому спортивного клубу "Русь" з Ужгорода. Галичина тоді перебувала у складі Польщі, а Закарпаття було частиною Чехословаччини. Зустріч команд із такими символічними назвами мала продемонструвати згуртованість роз'єднаного між кількома державами народу.
"Спортовий клюб "Русь" репрезентує мадярський стиль гри копаного м'яча, що полягає на делікатности гри і добрім бігу, — анонсувала зустріч львівська щоденна газета "Діло". — Напад має добрих стрільців, поміч працює витривало, залога спокійна й певна, а за нею є звинний воротар. Дружина доповнюється все з молодших грачів свого власного виховання, і це дуже потішаюче на будуче. Клюб має перед собою гарну будучність, бо спорт є на Закарпатській Україні одним зі складників національної гордости, і тому стоїть високо. "Русь" буде для нашого Львова не лише милим спортовим противником, але також дорогим і щиро витаним гостем з другої сторони Карпат. Бажаним було би, щоб українське громадянство приняло наших земляків з такою сердечністю і радістю, з якою вони приняли запрошення до Львова".
Обидва дні дерев'яна трибуна стадіону товариства "Сокіл-Батько" була заповнена, глядачі обсіли також пагорби, що оточували поле з усіх боків. Недільний вечір завершив урочистий прийом. Газети наводили повний текст промови голови товариства "Просвіта" Михайла Галущинського, що завершувалася такими словами: "Ваш побут, Дорогі Браття, мине незабаром, і надійде хвилина, коли ви від'їдете до себе на родину. Ви принесли до нас запах вашої родини, так винесіть від нас не тільки спомин, не тільки приємну пам'ятку кількаденного побуту, але щось сильніше, краще, більше — а ним буде якнайглибше і найвнутренніше почуття єдности. Передайте від нас привитання вашим ґрунтам, вашим долам, вашим селам, вашим містам. Передайте привитання так щиро й захоплено, щоби воно дійшло до найдальше висуненої української хати, щоби воно стало відоме кожній одиниці народу по той бік Карпат…"
Команди зустрілися ще двічі через чотири роки. Матчі знову відбулися у Львові, бо польський уряд не дозволив гравцям "України" виробити закордонні паспорти для поїздки до Чехословаччини.
"Незвичайний орґанізаційний розмах, велике зрозуміння ваги спорту як виховного і пропаґандового чинника у всіх чільних і впливових діячів столиці Закарпаття, а далі великий запал і серіозність у виконуванні своїх обов'язків серед змагунів і спортового активу взагалі довели до цього, що спортовий клюб "Русь" став у швидкому часі справжньою спортовою потугою", — оповідав про команду львівський спортивний тижневик "Змаг".
Емблемою клубу був щит, у лівій частині якого розташовані шість синіх і жовтих смуг, а праворуч — ведмідь, який стоїть на задніх лапах. Улітку 1936-го "Русь", у якій грали винятково українці, стала чемпіоном Словаччини. Цей титул дозволив їй взяти участь у перехідному турнірі за місце в найвищому дивізіоні держави. Чемпіонат Чехословаччини вважали одним із найсильніших у Європі. Команда "Спарта" (Прага) рік тому виграла Кубок Мітропи — тогочасний аналог Ліги чемпіонів. А за рік до цього збірна Чехословаччини стала віце-чемпіоном світу.
Першим суперником у турнірі була команда з Праги "Вікторія Жижков". Відстань від Ужгорода до столиці країни — 750 км. Автобус долав би цей шлях майже добу. Керівники клубу знайшли вихід із ситуації. "Дорогу до Праги й назад відбула "Русь" тримоторовим літаком державної аеролінії, чим започаткувала нову еру в історії спорту Чехословаччини, переборюючи віддаль у просторі й часі наймодернішим засобом сполуки, — писало "Діло". — Тому що грачам "Руси" не шкодила навіть висота 4 500 метрів, у якій вів літак аж до самої Нітри веселий і досвідчений пільот пан В. Корда, вирішив провід "Руси" й надалі користати з обслуги літаків, якщо калькуляція коштів подорожі буде вигідна".
Відтоді на гостьові поєдинки футболісти діставалися літаком. Більшість гравців не були професіоналами, працювали викладачами у школах. Наприклад, воротар Олекса Бокшай їздив на тренування та ігри в Ужгород велосипедом із села Худльово, намотуючи дорогою туди й назад 60 км. Тож за командою закріпилося прізвисько "літаючі вчителі".
Зіркою колективу був нападник Володимир Кобзяр. Уродженець Львова, перебрався до Ужгорода 1931-го. Окрім місця в основному складі, керівники "Русі" пообіцяли йому посаду в одному з банків. "Хто в кінцеві двадцяті й на початку тридцятих років жив у Західній Україні й не знав назвища Кобзяр, той не мав права називатися інтелігентним українським спортсменом, — писав у 1970-х спортивний журналіст Осип Новицький. — Коли власник цього прізвища заміняв позицію правого лучника в "Україні" за місце центровика нападу "Русі", до нього вистачало адресувати листи телеграмним "Володимир Кобзяр, Закарпаття". Всі, від поштового урядовця в кордонному Ужоку й до листоноші в Ужгороді знали Кобзяра особисто. А як 1934 року зазнав зламання ноги, під лічницею стояла, нетерпеливо лікарського звіту очікуючи, половина міста. Українці, поляки, жиди, чехи, словаки, мадяри обожнювали цього взірцевого змагуна-джентлмена".
Перехідний турнір команда пройшла успішно. Та сезон у вищому дивізіоні минув невдало — передостаннє місце серед 12 учасників. Восени 1938 року українці проголосили на території Закарпаття державу Підкарпатська Русь. У той же час частину краю, зокрема й Ужгород, окупувала Угорщина. Спортивний клуб "Русь" припинив існування.
10 тисяч глядачів міг вмістити стадіон ужгородської "Русі" наприкінці 1930-х. На більшості матчів він був заповнений. Населення міста тоді становило близько 24 тис. осіб, з них українців було майже 70%. Для порівняння: у сезоні 2013/14 чемпіонату України на домашні матчі місцевої "Говерли", яку вважають правонаступницею "Русі", приходило в середньому 4 500 глядачів. В Ужгороді зараз проживає 116 тис. осіб.
8 
35413
Коментарі