— Михайлове Чудо — празник карательний, — розповідала фольклорній експедиції 2005-го тоді 70-річна Лідія Вареник із міста Ржищів на Київщині. — На своєму полі, у своєму хазяйстві робити категорично не можна. Можна лише робить толоку, працювати не за гроші, а "за спасибі" або "з любові". Йшли помагать удовам чи сиротам, чи людям таким старим, що в них немає родичів. Тоді така роба не карається, а щитається боговгодною. Особенно, як такі люди постраждали від пожарю або повені, або дах провалився чи хата завалилася, а в них ні грошей, ні чоловічих рук немає. То йшли у празники й гуртом їм помагали.
На Гуцульщині й сьогодні говорять: "На Михайла й толока файна". В Україні це — одна з найдавніших форм колективної взаємодопомоги. Відмовитися від участі в толоці вважається тяжким гріхом. Якщо тобі допомогли у зведенні хати, чищенні буряків або якійсь іншій роботі, то ти мусиш також неодмінно відгукнутися на чиєсь прохання про допомогу.
— Толоку збирають, як хату треба підняти чи перевезти хату, а найбільше у нас, як бульбу беруть і треба для роботи чоловік 15, — каже 91-річний Йосип Волинський із Надвірної Івано-Франківської області. — То я іду по хатах, а колись то моя мама пішла по хатах, по сусідах, і всіх тих людей кличемо: "Ми робимо толоку завтра, будемо брати бульбу, то приходьте помагати". Від обіду прийшли всі ті люди, помогли вибрати, приїжджають фірмани, везуть всьо і зсипають до пивниці. І всьо то роблять задурно. А господар кладе горілку й закуску, запрошує музики — балюють до ранньої години.
Толоку намагалися проводити протягом дня. Відкладання вважали поганою прикметою. Тому проводили якісно й якомога спритніше. Для цього треба було чітко розподілити працю. Коли лущили кукурудзу, то парубки "стелили толоку" — розкидали стебла від місця роботи до дороги-путівця. Щоб усі знали, де відбувається гуртова робота.
Були й суто чоловічі, жіночі або молодіжні толоки. Чоловічу влаштовували при перевезенні лісу на будівництво хати, на косовицю, возовицю гною на поле. Жіночу — під час тертя льону й конопель, шаткування капусти, заплітання цибулі в косиці. Молодіжні — на чищення кукурудзи, дертя пір'я на подушки й перини.
На Поділлі толока називається "клакою". Найчастіше її тут збирають "мазати" нову хату.
— У нас хати здебільшого були дерев'яні або з саману — це такий матеріал будівельний із необпаленої цегли або глини з соломою, — говорить 62-річна Тетяна Оніченко-Шкуряк, родом із села Цибулівка Тростянецького району на Вінниччині. — То як таку хату звели, стіни треба закидати глиною. Привозили багато глини, туди додавали солому, кизяка, лили в це все воду, й жінки місили ногами, щоб була така однорідна маса, якою мастили стіни. Шоб помастити всі стіни хати за раз, то треба було на таку роботу закликати людей 15–20. До помочі кликали сусідів, родичів, кумів і друзів.
Під час закидання хати жінки співали: щоб "була хата веселою, щоб життя в ній було легким і веселим, щоб усе в ній велося". На Черкащині по закінченні роботи толочани обливали господарів водою або розведеною глиною. Ті намагалися відкупитися могоричем. Лякатися не можна було — навпаки, дякували людям. Після "купання" запрошували людей на вечерю.
Щоб зроблена робота пішла на користь господарям, ніхто з толочан не мав бути ображений. Якщо толока проводилася "від рання до смеркання", то годували сніданком, полуднем, обідом і вечерею. Але найчастіше обходилися щедрим частування на вечерю.
— Моя мама розказувала, що коли гостилися по закінченню толоки, то обов'язково господар наймав музик і влаштовував баль, — розповідає 32-річна Галина Костюк із села Верхній Майдан Надвірнянського району Івано-Франківської області. — Вони цілий день роблять на толоці, а потім цілу ніч танцюють і забавляються.
"Чудо хоть і мале свято, а вредне"
— На Михайлове Чудо бува багато всякої чудасії, — розповідає 71-річна Марія Свириденко із села Лашуки Городнянського району на Чернігівщині. — Дак або хвортки познімають, або лавочки вирвуть і попереносять од цього да тому хазяїну. Бува, подопруть ворота або двері знадвору, а тади вранци не може ніхто з хати вийті й гука до людей, шоб випустили. Такечки молодиї хлопци й дівки чудять.
19 вересня православна церква згадує чудо архістратига Михайла, що сталося у VІ ст. біля фригійського міста Ієраполя — нині територія Туреччини. Тамтешнє джерело, на яке вказав Михайло, мало лікувальні властивості. У подяку за зцілення звели церкву на його честь. Язичники вирішили зруйнувати храм. Для цього з'єднали дві гірські ріки в одне русло і спрямували його на святиню. Архістратиг ударом свого вогняного жезла відкрив широку ущелину в горі, скерував туди потік і врятував церкву від руйнування. Місце, де відбулося це чудо, назвали Хони — "ущелина", "отвір".
— Було, шо й цілий день воза з хати знімали. Як токи вони його туда затягли, шо ніхто й не чув? — продовжує. — Отако цілий день сміються та шукають свої вєщі, а роботи ніякої нє дєлають. Бо Чудо хоть і мале свято, а вредне — може хату чи хлів запалити. Чудо ходить перед Другой Пречистой (21 вересня. — "ГПУ"), то ото й до того примовка така єсть: "Не бойся матери Пречистай, а бойся отца Чуда".
Цього дня святий Михайло в образі бідного старця ходить по землі й перевіряє, як його шанують. Якщо побачить когось за роботою — "чудить". Людина або худоба може тяжко травмуватися. Ще донедавна цього дня на Лівобережжі влаштовували обіди для старців і бідних, роздавали милостиню для поминання померлих родичів.
4 
35413
Коментарі