"Викладач гімнастики, чех за національністю, приніс колись на заняття великий шкіряний м'яч, — згадує письменник Юрій Смолич своє навчання в Кам'янець-Подільській гімназії 1910 року. — Вишикував хлопчаків у коло і наказав штовхати м'яча ногами, не сходячи з місця. Звалося це — "грати у футбол". Нам така забава дуже сподобалась, і ми залюбки ходили "футболити". Та бити м'яча підйомом ми не вміли, гатили носком. Підметки відривались, і в батьків це викликало обурення. На другий рік "грання у футбол" на ухвалу батьківського комітету було заборонено".
Його батько Корній працював учителем математики. Родина часто переїжджала. 1913-го опинилися в Жмеринці — тепер Вінницька область. Смолич-старший очолив тамтешню гімназію. У місті було багато військових. В офіцерському клубі збиралися охочі поганяти м'яча. Грали на плацу в повному обмундируванні та високих чоботах.
Хлопчаки з інтересом спостерігали за поєдинками. Декому щастило — ставили на лінії "поля", щоб подавав м'яч. Гімназисти самі виготовили його із ганчірок. Грали на вільних подвір'ях. Пізніше власники вокзального буфету Тубукаєви придбали справжній м'яч своїм синам: Умару, Тауфіку, Ізатулу і Валею. Додому забирав Юрій Смолич — бо жив найближче до майданчика. В його обов'язки входило накачувати та підшивати шкіряну кулю.
Згодом організували "Жмеринську команду футболістів" — ЖКФ. Запрошували на матчі представників Вінниці та Одеси. 1914-го в команді з'явилася справжня "зірка" — студент Київського політехнічного інституту Василь Оттен, який свого часу стояв на воротах у збірній Російської імперії. Під час Першої світової війни у Жмеринці облаштували табір для полонених чехів. Вони зібрали свою команду, капітаном був професійний футболіст Чацький. Запросили й кількох українців, зокрема Юрія Смолича.
"Якось команда чехів поїхала грати з командою офіцерів 15-го пішого полку у Вінниці, — згадує Юрій Корнійович. — Перший тайм закінчився з рахунком 2:0 — на користь чехів. Голи забили Чацький і я. Другий тайм почався навальною атакою офіцерів — вони хотіли за всяку ціну відігратися. Але чехи не відтягалися в оборону. Для них найкраща оборона — це напад. Темп гри підвищувався шалено. Біля штрафних майданчиків раз у раз утворювалась колотнеча й виникали штрафні. В одній з атак наш центр Чацький зіткнувся з центром 15-го полку. Удар був такий сильний, що обидва впали. Чацький підвівся одразу, противник-офіцер лежав. Суддя призначив штрафний, і Чацький зібрався пробити. Офіцер ще лежав, рефері припинив гру і підійшов до травмованого. Центрфорвард офіцерської команди лежав мертвий. Очевидно, плече Чацького влучило противнику під сонячне сплетіння".
Газети рясніли заголовками: "Чеський полонений убив російського офіцера". Того ж дня відбувся суд. Чехові загрожував розстріл, але його виправдали. Вирішили, що команда військових сама викликала суперників на гру й тим зняла з них статус полонених. До того ж росіянин загинув під час змагань, тому це був нещасний випадок.
Влітку 1921-го жмеринські футболісти поїхали в Одесу, аби там зустрітися з місцевою "Вегою". Хотіли взяти реванш за поразку вдома.
Та був і меркантильний інтерес — у портовому місті можна було скупитися дешевою сіллю. Матч із "Вегою" не відбувся — голод розігнав одеських гравців по селах. Організували поєдинок з іншою командою — ОКФ. А одразу після фінального свистка побігли на ринок Привоз.
"Коли вагон уже був завантажений сіллю — в мішках і мішечках, а то й просто в сорочках із зав'язаними рукавами, — мало не до даху, і ми обляглися спати на даху вагона, бо ж місця у вагоні майже не було, — саме тоді, як ешелон вже чекав на відправку, прийшла чорна звістка: залізничний зв'язок між Одесою і Жмеринкою обірваний. Петлюрівський отаман Лихо, який воював головним чином проти продрозверстки, захопив залізничний вузол Вапнярку, зруйнував залізницю на десятки кілометрів, а по околишніх селах підняв повстання куркулів. Фронт гайдамацьких загонів Лиха в напрямі проти Одеси розгорнувся на кілометрів 50 і вглиб був ешелонований повстанцями теж на кілометрів 50. День-два ми поголодали, підбираючи по всіх торбинках чи сундучках крихти, що залишились від жмеринського запасу. Потім довелося за півціни віддати назад сіль. У такому безперспективному стані ми пробули в Одесі тижнів зо два. Вагон відібрали і довелось тулитися по паркових лавочках. Шукали підробітки в порту й на Привозі".
Юрій Смолич все більше часу віддавав театральній творчості. Через два роки видав першу збірку оповідань "Кінець міста за базаром", переїхав до Харкова — на той час столиці Радянської України. Навесні 1923‑го зустрів на вінницькому базарі футболіста Петра Пивоварова. Запросив його в театр на виставу. А той у відповідь — на стадіон. Обоє запрошення проігнорували.
"Мені гірко було йти і дивитись, як гратиме на центрі Петька Пивоваров. Футболістом я тоді перестав бути, болільником ще не став", — пояснює Юрій Смолич. Його статтю "Як я був футболістом" опублікувала київська "Спортивна газета" 1967-го.
Вчив Остапа Вишню користуватися ескалатором у метро
"В кімнаті, крім ліжка, вкритого ковдрою, нічого не було", — згадує Юрій Смолич початок 1943 року. Під час радянсько-німецької війни жив у Москві, редагував журнал "Україна". Дізнався, що у радянській столиці перебуває сатирик Остап Вишня — справжнє ім'я Павло Губенко. Наприкінці 1920-х обоє працювали в редакції харківського "Універсального журналу".
Остапа Вишню поселили в приміщенні партизанського штабу. Аскетичні умови проживання шокували Смолича. Кілька хвилин мовчали.
— Отак, Юрію Корнійовичу, — зітхнув Остап Вишня.
— Отак, Павле Михайловичу, — відказав гість.
На тому й розійшлися. Наступного дня Смолич запросив сатирика до себе — мешкав у будинку письменників. Добиратися треба було на метро. "Остап Вишня, видно, ще ніколи не користувався стрічкою ескалатора і не їздив підземкою, — пише. — Я попередив його, що треба ступати спокійно, але той спинився, примірився, зіщулився і раптом стрибнув. Зрозуміло, що тієї ж секунди він заточився, втратив рівновагу, впав і загримів по рухливих східцях вниз. Ледве наздогнав його, допоміг звестися і — зашарілому й зніяковілому — прочитав лекцію, як треба триматися на ескалаторі та в метро, аж поки не доїхали донизу. Але й це не допомогло: коли сходили з ескалатора, Павло Михайлович знову стрибнув і трохи не впав".
Коли підійшов потяг, Смолич попередив, що заходити треба швидко, і шугнув вперед. Натомість Остап Вишня чемно перед кимось поступився, потім чогось загаявся і коли, нарешті, ступив через поріг, то в цю мить двері вистрілили і пневматика міцно стиснула письменника. Голова і плечі були у вагоні, ноги — по той бік. Всередину його затягували всі пасажири. Та постраждалий не засмутився, а тут же почав кепкувати із себе. Вагон заходився від реготу.
2 
35413
Коментарі