Володимир Гнатюк захворів на туберкульоз під час етнографічної експедиції
У січні 1895-го львівський часопис "Народ" публікує статтю Михайла Драгоманова. У ній дякує за привітання з нагоди 30-річчя своєї літературної діяльності. Велика частина матеріалу присвячена Угорській Русі. Так тоді називали Закарпаття й населені українцями землі, що тепер перебувають у складі Словаччини, Угорщини, Румунії та Сербії.
"Одвідавши двічі в 1875–1876 роках ту сторону, я пересвідчився, що там про простий люд або ніхто не думає, або беруться до нього такими способами, котрі зарані засуджені на невдачу, – пише Драгоманов. – Там найчесніші руські патріоти живуть думкою і серцем або серед стародавніх князів і бояр, або серед далеких архієреїв і московських генералів. Живого народа руського з його горем під боком своїм не бачать. Коли іноді заговорять до нього, то все про мертве, і такою мовою, котрою ніде ніхто не говорить і котрої вони самі не розуміють без мадярського перекладу. Угорська Русь одрізана духовно навіть од Галичини більше, ніж Австралія од Європи".
Стаття справляє велике враження на студента філософського відділення Львівського університету Володимира Гнатюка. Того ж літа він із товаришем Осипом Роздольським – майбутнім священиком і перекладачем – відвідують Закарпаття. Потягом їдуть до станції Лавочне – за 150 км від Львова. Далі пішки обходять довколишні села: Старий і Новий Голятин, Майданку, Сейми, Волове та інші. Всюди записують фольклор.
Їдуть "на Божу волю" – жодних туристичних маршрутів зі Львова не існує. Єдиний неприємний епізод трапляється у Воловому – теперішній райцентр Міжгір'я. Місцевий начальник поліції вимагає "вилєґетимуватися" – зареєструватися.
Наступного року Гнатюк здійснює ще дві експедиції – цього разу сам. Буває в Кушниці, Довгому, Новоселиці. Також відвідує Унгвар – Ужгород.
Прибувши в село, перш за все шукає українських інтелігентів: священика, учителя чи нотаря – громадського писаря з вищою освітою.
"Відбуваючи екскурсії на власний кошт і ризик, поставив я собі задачею не лише приглядатися загальному побутові угорських русинів, але призбирати також якнайбільше фольклорних та етнологічних матеріалів, – пише Володимир Гнатюк. – На місці мусів я одначе переконатися, що всього плану не можна виконати. Для збирання етнологічних матеріалів треба дуже багато часу, якого страта не стоїть у ніякій пропорції з осягненими результатами. Крім того, треба вміти рисувати і фотографувати, бо ніякі описи не заступлять малюнків – а я не вмів ні одного, ні другого. Через те призбираних навіть деяких матеріалів не міг ужити, бо на підставі моїх власноручних "рисунків" рисівник не міг відтворити предметів, як треба. Коли ж опісля я підучився фотографувати та поробив дуже багато знімків, вони в дорозі так ґрунтовно замокли, що з них не можна було нічого зробити, бо всі попсувалися".
Влітку 1897 року він їде у Південно-Східну Угорщину. Більшість часу проводить у двох селах – Керестурі та Коцурах, тепер це територія Сербії. Працює від восьмої ранку до восьмої вечора, з перервою на обід. Найбільше враження справляють розповіді Осіфа Куліча.
"Кілька разів траплялося, що з ударом восьмої години оповідач не скінчив ще оповідання і якраз зачав нове речення, – згадує Гнатюк. – Не дивлячись на те, я переривав на першім ліпшім слові й казав Кулічові затямити собі, на чім станув, щоби на другий день вести річ дальше. І що ж? Другого дня називав мені Куліч слово, на якім урвав, і починав від нього далі, докінчуючи речення! Такої штуки не докаже кожний оповідач. А бувають такі, що як їм перервати, вони тратять вузол оповідання. Забувають, що сказали, і починають баламутити".
В Угорщині активізується аграрний і робітничий рух. Аби придушити потенційну революцію, в країні видають нові поліційні приписи. Громади отримують розпорядження ретельно відстежувати будь-яких новоприбулих.
Гнатюк змушений зробити перерву в мандрах. Але не припиняє дослідження. Наприкінці 1902-го публікує в збірнику "Записки Наукового товариства ім. Тараса Шевченка" замітку до 100-річчя від дня народження Юрія Гуци-Венеліна – закарпатського українця, автора першої "Граматики болгарської мови". Там згадує брата покійного: "Іван живе ще днесь як 84-літній старець, але в найбільшій біді, бо сам не годен уже робити, а син його також дуже бідний чоловік. Сей Іван говорив часто: "Ой могли би ся пани змилувати і дати нам яку помоч, кедь Юрко такий славний бив чоловік". Болгарське правительство і суспільність повинні б прийти в поміч бідній родині Юрія Гуци в пам'ять його заслуг для болгарського народа".
Наслідок – болгари та росіяни з-під Одеси збирають кошти й надсилають їх Михайлові Грушевському. На початку 1903 року через греко-католицького священика Юрія Жатковича їх передають Іванові Гуці.
Гнатюк у цей час лікується на грецькому острові Корфу. Отримує листа від Івана Франка: "Надіюсь, що з огляду на порядну поправу здоров'я, не думаєте вертати сюди на самий поганий час вітрів, вогкості, відлиги, болота і сльоти. Сидіть там, доки можна, і не турбуйтеся нічим – якось то воно буде. Аби Бог здоров, та й ми попри нього".
У березні Володимир Гнатюк повертається до Львова. Дорогою вирішує заїхати в Угорщину. Відвідує села на півдні країни, у яких живуть хоча б кілька українців. Для планування мандрівки використовує статистичний довідник 1890 року – новішого немає – і перепис парафіян місцевої греко-католицької єпархії.
Проблеми виникають у селі Нір-Ачад. Українців тут майже немає. А ті, що є, спілкуються румунською мовою. Вживати українську вважають "стидом". Однак її розуміє дяк-учитель. Він приймає Гнатюка на ночівлю. А вранці приводить до школи селянина, який знає кілька українських казок. Щойно дослідник записує одну, в приміщення заходить поліцай і забирає гостя до нотаря.
"Коли я прийшов до канцелярії, "пан нотавруш" сидів у шапці, курив люльку і розмовляв з якимось чоловіком, – описує Гнатюк. – На моє поздоровлення не відповів нічого, лиш зирнув оком на мене і розмовляв дальше. Це тривало більш як чверть години. Опісля походив ще трохи, понишпорив між паперами і нарешті зажадав від мене "пасоша". Я подав паспорт, але він не міг чомусь "пана нотавруша" переконати. По протоколі заявив, що мене арештує. Я запитав, за що, але не дістав відповіді. Тоді я заявив, що годжуся на арешт, але домагаюся зараз посланця, який заніс би мені телеграми до Львова і Будапешту. Нотар був цікавий, до кого телеграми і що будуть містити. Коли я відповів, що зможе собі прочитати, як уложу їх, він подумав щось і заявив, що увільняє мене. Але з тим, щоби я зараз виїхав з села".
Гнатюк винаймає візника й рушає в наступний пункт мандрівки – Ейр-Кертвейлєш. По дорозі потрапляють під зливу. У селі довго не може знайти місце для ночівлі.
"Питаю одного господаря – не хоче. Кажу їхати до корчми – дуже огидна і лише з двома кімнатами, шинквасом, де повно охочих до напитку, і кімнатою для жидівської родини. Поступаю до учителя, але він не хоче вийти з хати розмовитися. Йду до попа – каже, що не може, буде мати гості. А тут фірман не хоче дальше їхати. Нарешті виходить якийсь ґазда і бере мене до себе. Ледве переночував я з курятами, гусятами і качатами разом, бо вночі дістав сильну гарячку".
Наступного дня їде в село Ценейслек. Згідно з урядовим виданням, тут мають жити більш як тисяча українців. Але Гнатюка знову відмовляються приймати. Гарячка не минає. Дослідник змушений полишити роботу і їхати до Львова. Вже вдома отримує листа від товариша з Угорщини, який пояснює причини такого поводження: "Коло 20 січня появилася в газеті Magyarorszag обширна стаття безіменного автора. У ній він з нагоди, що брат Юрія Венеліна дістав гроші з Росії, подав широку біографію Венеліна, при чім зазначив, який з нього був твердий москаль. Та не досить того. Автор написав, що ви такий самий москаль і як московський емісар ходите по Угорській Русі і робите тут московську пропаганду. Навіть підпираєте її грішми, як на те вказують гроші, вислані брату Венеліна. Наслідком сеї статті правительство наказало старості Балайтію перевести слідство".
Слідчий відвідав Івана Гуцу. Розпитав, від кого той отримав гроші. Гуца вказав на Жатковича. Балайтій двічі їздив до отця. Розпитував і про Гнатюка. Лист закінчується попередженням: "Балайтій порадив повідомити вас, аби ви не ходили по Угорщині, а спеціально по Угорській Русі".
Володимир Гнатюк підсумовує свою мандрівку: "Таким чином нір-ачадський нотар урятував від мене Угорщину".
Його хвороба загострюється. Діагноз – туберкульоз. Здоров'я не дозволяє проводити нові експедиції.
1 340 позицій містить "Бібліографія друкованих праць Володимира Гнатюка", видана Миколою Мушинкою в Едмонтоні 1987 року. Окрім фольклорних і етнографічних матеріалів, там є літературознавчі тексти, історичні дослідження, переклади з англійської, французької, чеської, болгарської, угорської мов.
Посміховини
Був піп Василик, мав кобилу сиву. Поїхав на страсти, Божи тибе, каже, кобило прости. Кобила вмерла, копитами двері путперла. Люде гадають, ош тото мині шкода, а тото мині велика нагорода. Із задних ніг бандолети, а с пиредних пістолети, с хвоста сито, із гузиці трембіта, іс шкатулок окуляри, іс копит драбинки, іс ґнидюха цісарський бубен, іс кишки попови на кадильницю, із голови лампу, із ух віячки, із очий годинки, із рота верша, із зубів торники, із язика – попади на праник.
Коли Хархалина Олена вмирала, три купи догану пожадала. Сім попісаров зглодала. Хмарами ї гонило, ліси ломило. Панови, кажи, кураторові указала що на колибі, що пут колибов, що в колибі. Хто дув, хто ни дув: Хархалина Олена все нибішка дула.
Була Мандалина Калина, був у неї син Давит. Пішов в хащу, вдарився в правий бік, там лежав за рік. Дочулися скоруши, принесли йому окруша. Дочулися синиці, принесли йому водиці. Дочулися дзявки, принесли му дзямки. Дочулися сойки, вдарили в йойки. Дочулися ворони, вдарили в усі дзвони. Дочулися сороки, принесли йому молока.
Ішов їм через ліс, дуброву, найшов їм шапку і реверенду попову. Став я, того облік, попозирав собов, долі собов: був би з мене піп. Голова диняна, ніс огірковий, зуби часникові, очі цибулькові, пуцина в нього ги чирвак, ниґда він на чоловіка ни пах.
ім. Тараса Шевченка, Львів, 1898.
4 
35413
Коментарі