Максима Рильського після п'яти місяців арешту випустили на волю
З обшуком до Максима Рильського прийшли в ніч на 19 березня 1931 року – перед 36-м днем народження. Він на цей час видав сім поетичних збірок, багато перекладав. Кілька років тому залишив викладацьку роботу й заробляв літературою. Із дружиною 45-річною Катериною і синами – 11-річним георгієм і 4-місячним Богданом – жив на вулиці Бульйонській, теперішня Бажана, на південній околиці Києва
Коли в двері постукали, Катерина лишилася в ліжку. Ще й мисливську рушницю чоловіка зняла зі стіни і навіщось сховала під ковдру.
– Гражданочка, встаньте, – міліціонери зайшли до кімнати.
– Ось, рушниця якось сюди потрапила, – відповіла розгублено.
Рильського через усе місто повели до Лук'янівської тюрми. Помістили в камеру, де вже було семеро чоловіків – усі затримані за політичними обвинуваченням. Наказали написати автобіографію. У ній зазначив: "З людьми, що повипливали тоді на різні "командні висоти" (1917 рік – Центральна рада, далі Національний союз тощо), я якось не мав спільного. Стрічаючися з багатьма письменниками, істориками літератури і таке інше, я хоч і підтримував з деким із них приятельські стосунки (одним зі стимулів – і тут нема чого таїтися – була чарка), а проте стояв ніби якось осторонь". Наприкінці додав: "В жодній армії ні дня не служив".
Також уклав список "Мої знайомі". 10 імен, друзі-літератори, нейтральні спогади про переклади, вірші, риболовлю і чарку. Єдина "темна пляма" серед них – літературознавець Андрій Ніковський, нещодавно засуджений у справі "Спілки визволення України" – вигаданої радянськими спецслужбами контрреволюційної організації. Про нього пише: "Не було для мене нічого дивнішого, як те, що виявилося на процесі СВУ".
Режим утримання був порівняно м'який. В'язні мали передачі, їм дозволяли листуватися, регулярно надавали побачення з рідними. У камері проводили диспути, влаштовували літературні вечори. Один присвятили Тарасові Шевченку: Рильський читав доповідь, розповідали з пам'яті вірші. Потім заспівали. Наглядач вимагав припинити, та йому заперечили:
– Ви ж – українець, ми сьогодні згадуємо нашого найбільшого поета, то чого ж ви.
– Добре, співайте, хлопці, тільки не дуже голосно. І я послухаю.
Співкамерники навіть випускали газету "Наша балагула". Рильський дописував у неї під псевдонімом Піїта – так в Україні у ХVІІІ ст. називали поетів.
Та вже за тиждень він у "Додаткових свідченнях" вішає на себе вигадані звинувачення. Зізнається, що 1927-го належав до групи Андрія Ніковського – "гуртка, що фактично становив одну з п'ятірок організації СВУ". Називає решту учасників неіснуючого осередку. Але намагається виправдовуватися: "Вечірки в Ніковського не мали характеру певних зібрань, це бували сходини для чарки, музикування, співу і таке інше. Принаймні таке моє враження". Висновок: "Отже, я став знаряддям верхівки СВУ. De facto належав до групи людей, що написали на своїм прапорі заяложені слова "українське відродження" і діяльністю своєю вставляли дрючки в колеса революції". Нагадує, що його родина не має без нього засобів до існування, обіцяє порвати стосунки з "непевними" людьми. "Я переглянув своє життя. Я багато й тяжко думав. Я бачу, що мій шлях був хибний. Я цілковито і щиро у всьому тому каюся", – написав у першому з покаянних листів. Таких довелося скласти ще сім: каяття було недостатньо, треба було ще обмовити себе та друзів.
"Тривале перебування в тюрмі, одноманітні, від допиту до допиту повторювані запитання, безглузді звинувачення слідчого, усвідомлення власної безпорадності й цілковитої незахищеності – все це психологічно ламало не тільки слабкодухих. Вривався терпець, людина була вже не в силах перебувати у невідомості щодо своєї подальшої долі і йшла на самообмову, аби тільки щось змінилось, хай і на гірше, хай буде табір з реальним строком, тільки б припинилось це животіння", – переповідає у виданих 1989 року спогадах слова письменника його син Богдан Рильський.
Тоді в радянських застінках ще не було заведено бити затриманих. Брали їх підступом.
– Що з Грушевським? – кинувся Максим Рильський на одному з побачень до дружини.
– Нічого, живий і здоровий, десь недавно бачила його статтю.
– Хлопці! Грушевський на свободі! – поділився новиною з товаришами, щойно повернувся до камери.
Багатьом із них на допитах твердили про арешт Михайла Грушевського – історика й колишнього голови Центральної ради. Мовляв, він уже дав свідчення про розгалужену мережу націоналістичних організацій в Україні. От вони й підписували каяття у своїх провинах, зв'язках із "викритим" політиком і його організацією. Рильський, приміром, у "доповненнях" описував уявну "структуру" СВУ: "Могла ця організація мати свої гнізда по багатьох установах. Одним із таких гнізд і було видавництво "Книгоспілка". З літературних груп певні націоналістичні та дрібнобуржуазні (селянсько-власницькі) ухили виявляла група Антоненка-Давидовича, Косинки, Осьмачки. Це й дало мені підставу казати, що саме на цю групу покладала надії СВУ".
– Ну что ж, Рыльский… Вы не признаете себя виновным… Но уже принято решение, поедете на 10 лет на Соловки, – повідомив слідчий через п'ять місяців після арешту.
– Соловки, так Соловки.
Після короткого допиту Максиму Тадейовичу дають побачення з дружиною. Вона повернулася з Харкова – тодішньої столиці УСРР, з прийому в генерального прокурора республіки. Той пообіцяв розібратися. Але чоловік – блідий, пригнічений, наче й не бачить її. Через півгодини лунає:
– Свидание окончено!
Рильський знов у кабінеті слідчого.
– Хотя, Рыльский, вы и наш классовый враг, вы еще можете быть нам полезны. А поэтому принято решение вас освободить.
Максим Тадейович повернувся на Бульйонську. У передпокої став навкарачки й на чотирьох зайшов до кімнати, гавкаючи. Діти були щасливі. Наступного дня пішов гуляти з дружиною. Від свіжого повітря знепритомнів.
"Я эти дни "большею частию" ничего не делаю, гуляю и созерцаю. Киев хорош, как всегда, мне же он кажется великолепнее, чем когда бы то ни было", – пише Рильський у листі до письменника Ігоря Поступальського 5 вересня 1931-го.
"Тепер (дарма, що вуса поголив) він виглядав значно старшим, пригніченим і прибитим, – згадував приятеля після ув'язнення письменник Юрій Смолич. – Були то, може, найтяжчі роки в житті Максима Тадейовича. Усмішка в нього була смутна. Говорив він якось поважно, наче зважував кожне слово, і тільки в запалі суперечки наче скидав з себе прибрану машкару й робився заповзятим, як хлопчик".
Більшість друзів-письменників, згаданих у лук'янівських "доповненнях", через чотири роки заарештували. Миколу Зерова, Ананія Лебедя, Павла Филиповича засудили на 10 років, Марка Вороного – на вісім, Михайла Драй-Хмару – на п'ять. Жоден з них із Соловків не повернувся.
Прізвище Рильського постійно фігурувало у протоколах допитів. У постанові від 8 серпня 1935-го зазначено: "По цій справі встановлено приналежність до контрреволюційної організації Рильського М. Т." Та його залишили на волі. Він прославляв віршами партію, радянський лад, соціалістичне будівництво.
– Пані Галю, я скоро збожеволію, – казав удові поета Євгена Плужника, що помер у Соловецькому таборі. – Я не можу витримати вже більше, мені хочеться взяти телефонну трубку і кричати по прямому проводу до Кремля: "Що ж ви робите, ви виймаєте мозок Україні і залишаєте її жити без мозку, ви заливаєте кров'ю нашу землю".
12 березня 1936 року Максим Рильський у "Літературній газеті" опублікував "Пісню про Сталіна". У статті в газеті "Більшовик" писав, що про це його нібито попросили колгоспники. Пізніше знайшлося офіційне замовлення від Комітету у справах мистецтв УРСР.
Коли через два роки над поетом знову зібралися хмари, цей вірш урятував його. Микита Хрущов, який став тоді першим секретарем ЦК КП (б) України, довго й марно сперечався з наркомом внутрішніх справ республіки Олександром Успенським. Той наполягав на негайному арешті поета. Врешті-решт зателефонував до самого "вождя народів".
– Товаришу Сталін, як можна арештувати поета, який написав "Пісню про Сталіна", що її співає вся Україна?
– Передайте цьому дурневі Успенському, щоб він не сунувся не в свою справу, – відповів Сталін.
1940 року розстріляють самого Успенського.
"Подвійний парадокс Максима Рильського. Здеклярований найбільший незалежник поезії – став одописцем спричинника геноциду України. Але вийшов чистим і цільним із цієї пригоди. Майстер традиційної форми, відограв ролю новатора в українській ліриці і в ліро-епіці. Одначе заплата за ці перемоги була все ж трагічна. Світова поезія втратила унікального поетичного перекладача. А Україна втратила нагоду дати свій варіянт великої європейської поеми", –
писав літературознавець Юрій Лавріненко (1905–1987) 1971 року у статті "Лірика і ліричний епос Максима Рильського"
Відбив дружину у свого земляка
1895, 19 березня – Максим Рильський народився в Києві в сім'ї Тадея Рильського – шляхтича з Київщини. Мати була селянка, мав двох братів. Дитинство минуло в селі Романівка – тепер Попільнянський район Житомирської області. 7-річним втратив батька. Тоді ж почав писати вірші.
1908 – починає навчатися у гімназії в Києві. У цей час живе в родині композитора Миколи Лисенка, батькового приятеля. Першу збірку поезій "На білих островах" видав 1910 року. 1915-го вступає на медичний факультет університету Св. Володимира – так вимагала мати. За три роки переводиться на історико-філологічний. Жодного з них не закінчує. Наступні 10 років учителює у селах, у київській залізничній школі, на робфаці університету та в Українському інституті лінгвістичної освіти.
1922 – вийшла книжка віршів "Синя далечінь". Тоді він закохався в Галину, доньку Лисенка. Вона була на шість років старша, невдовзі вийшла заміж. 1925-го видає "Поеми", "Крізь бурю і сніг", наступного року – "Тринадцята весна", 1929-го – "Гомін і відгомін", "Де сходяться дороги". Усього видав 35 книжок.
1923 – переїхав до Києва, оселився у земляка Івана Очкуренка. Між дружиною господаря і Рильським зав'язався роман. Максим попросив Катерину вийти за нього заміж. Вона поставила умову: має всиновити її з Очкуренком 6-річного сина Жоржа. Одружилися 1926-го.
1942 – отримав Сталінську премію першого ступеня за кілька поетичних збірок і поему "Мандрівка в молодість". Половину зі 100 тис. руб. передав у фонд оборони. Двічі – 1943-го і 1950-го – лауреат Державної премії СРСР, 1960-го – Ленінської премії. Сім років завідував літературною частиною Київського театру опери та балету. Із 1944-го і до кінця життя очолює Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії.
1964, 24 липня – помер від раку у своєму будинку в Голосієві. Похований у Києві, на Байковому кладовищі.
8 
35413
Коментарі