Більшовикам не вдалося б утвердити своє панування в Україні без загонів російської червоної гвардії

Чому ідея незалежності тривалий час не мала підтримки серед української еліти початку ХХ століття?

– Політикум і народні маси в той час жили в різних вимірах. Після століть російського панування рівень національної свідомості серед українців був надзвичайно низький. Однак революція 1917 року змінила все дуже швидко. В архівах збереглася величезна кількість резолюцій, надісланих громадами з різних куточків України. Вони вимагали створити державу, хоч би й в складі федеративної Росії. Спершу лідери Центральної Ради боролися за автономію України. Та з часом усвідомили: тільки у своїй державі можна реалізувати національні й соціальні прагнення.

 

З поваленням самодержавства до влади в колишній імперії прийшли демократи й соціалісти. Останні становили більшість і в Центральній Раді. На початках вони не бажали протиставляти себе загальноросійському революційному руху. Найбільшою небезпекою вважали загрозу відновлення царського режиму. Велика Французька революція 1789–1799 років скінчилася реставрацією Бурбонів. Але в нас ворог прийшов зовсім з іншого боку. Це були ліворадикальні екстремісти – більшовики.

Чи було збройне зіткнення між більшовиками й урядом Української Народної Республіки 1917 року неминучим?

– Українські лідери не сприймали однопартійної більшовицької диктатури. Це спричиняло напругу у відносинах. Була ще одна вагома причина для агресії. Наприкінці 1917-го в Петрограді й інших російських містах жили надголодь. Новому режиму загрожували голодні бунти. За дев'ять місяців до цього саме продовольчі труднощі вивели на вулиці російської столиці тисячі людей, які повалили царат. Більшовики не хотіли повторення ситуації. Але й коштів на продовольство не мали. Вирішили реквізувати хлібні запаси в Україні. Тому звинувачення Центральної Ради в "контрреволюційності" в січні 1918-го – це лише формальний привід для вторгнення. Більшовики намагалися виправдати грабіжницький похід проти України жупелом боротьби за "права трудящих".

Чому лідери УНР так пізно почали створювати військо?

– Вважали, що в соціалістичному суспільстві армія не потрібна. Її слід розпустити й замінити народною міліцією. Перші українські військові частини формувалися з ініціативи вояків колишньої російської армії, а не лідерів Центральної Ради. Більшість солдатів-українців не бажали брати участі в чужій для них війні Росії проти Німеччини та її союзників. Часто перехід під синьо-жовті прапори слугував для них приводом повернутися на батьківщину. Йшов четвертий рік світової війни, яку всі ненавиділи. Один із фронтовиків згадує: "Настрій визначався кількома словами: "мир за будь-яку ціну і "додому". Будь-яка агітація мала успіх лише, якщо базувалася на цих вимогах вояцької маси". Цей чинник більшовики врахували. Українські лідери, на жаль, ні.

Уряд УНР намагався протидіяти радянським загонам. Упродовж грудня 1917 – січня 1918 року на Лівобережжя направили три українські дивізії. Але більшість вояків відмовлялись виконувати накази командування або й переходили на бік ворога. Регулярна армія виявилась небоєздатною. Це підштовхнуло керівників до рішення про демобілізацію війська.

Україна фактично позбулася збройних сил.

– Це не означало примусовий розпуск усіх вояків додому. Військо покидали ті, хто не хотів битися з більшовиками чи взагалі не бажав залишатися в армії УНР. Це був виправданий крок. Більшовики на початку 1918 року змушені будувати військо подібним чином. А російські білогвардійці навіть у назві своєї армії заклали добровольчий принцип її формування.

Однак уряд УНР зробив з військової реформи експеримент з реалізації положень соціалістичного вчення. Українські керманичі не розуміли засад формування збройних сил і намагалися замінити їх "народною міліцією". Це відштовхнуло від них багатьох професійних військовиків.

Якою була підтримка українського уряду в різних частинах України?

– Селяни спочатку підтримували уряд УНР, хоча їхні інтереси фактично зводилися до бажання отримати землю. А зрусифіковані робітники ставилися до національного руху вороже. Такі регіони, як Донбас, були анклавами російського впливу.

Значну підтримку національна справа мала в Одесі. Там діяв клуб українських самостійників на чолі з Іваном Луценком. Улітку 1917-го виникли перші загони українських гайдамаків. Спершу до їхніх лав брали тільки відданих справі добровольців. Згодом систему ретельного добору поповнень скасували. Коли більшовики підняли повстання проти української влади в Одесі, багато гайдамаків відмовилися захищати уряд УНР. Як наслідок – поразка після кількаденних жорстоких боїв.

У Харкові на боці Центральної Ради виступав 2-й Український запасний полк. В ньому були переважно люди, які хотіли якомога швидше дістатись додому. Коли владу в місті захопили "червоні", частина вояків перейшла на їхній бік. З перебіжчиків сформували спочатку курінь, а потім – полк Червоного козацтва. Він брав участь у радянському наступі на Лівобережжі.

Чи можна вважати легітимним "український радянський уряд", створений у Харкові наприкінці 1917 року?

– Більшовикам не вдалося захопити керівництво Всеукраїнським з'їздом Рад у Києві. Серед близько двох з половиною тисяч делегатів їхні прихильники налічували заледве півтори сотні. Тому вони виїхали до Харкова й провели власний "Всеукраїнський з'їзд Рад". Об'єдналися з делегатами з'їзду Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького та Криворізького басейнів. Проте цей орган також не можна вважати правочинним – на ньому були представники лише третини рад регіону. Майже не було селян, які становили переважну більшість населення. Фактично, учасники "Все­українського з'їзду" в Харкові представляли самих себе.

 

Більшовицький діяч Володимир Затонський згадував, як новоспечені народні секретарі називали себе урядом і самі з того сміялися.

Чи була можлива радянська експансія без військ із Росії?

– Більшовикам ніколи не вдалося б утвердити своє панування в Україні без загонів російської червоної гвардії. Хоча в українських містах також діяли загони червоногвардійців. Найбільші – в Харкові, Одесі, Катеринославі, Києві. Але радянські воєначальники Михайло Муравйов і Павло Єгоров доручали росіянам найважчі завдання. Їх вважали більш боєздатними, а місцевим прихильникам радянської влади не довіряли. Антонов-Овсієнко писав у спогадах про Червоне козацтво як про прикриття для наступу на УНР. Навіть в авангарді радянських загонів під Крутами йшли петроградські й московські червоногвардійці.

Чому більшовиків підтримали робітники заводу "Арсенал"?

– Ударною силою повстання проти уряду УНР в січні 1918 року стали не так робітники заводу "Арсенал", як вояки українського полку імені Сагайдачного. Більшість із них розчарувались у здатності українського уряду покращити важке становище країни. Тому перейшли на бік більшовиків. Один з офіцерів-сагайдачників Савелій Міщенко керував обороною "Арсеналу". Бійці цього полку вели активні бойові дії в центрі Києва і загрожували зайняти будинок Центральної Ради. Заколотників вдалося відкинути на Поділ лише силами Січових стільців. Після цього урядові війська змогли зосередитися на здобутті "Арсеналу".

Олександр Довженко у своєму фільмі намагався показати криваву розправу українських вояків над повсталими робітниками. Однак коли звільнили "Арсенал", тут знайшли тіла бійців робітничих загонів київського Вільного козацтва, які брали участь в облозі заводу. Обставини їхньої загибелі досі невідомі. Омелян Волох (отаман куреня червоних гайдамаків. До того – офіцер російської імператорської армії. – "Країна") справді хотів розстріляти полонених "арсенальців". Але головний отаман Симон Петлюра суворо заборонив самосуд.

 

Чому 1918 року Володимир Ленін наказав "українізувати" російські загони Антонова й Муравйова?

– Це було питання політичної стратегії. Коли російські війська діють в Україні, то потрібно створити видимість, що це – українські війська. Тому в березні з'явилася телеграма Леніна: "Рішуче і беззастережне перелицювання наших частин, що перебувають в Україні, на український лад – таке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, – він має називатися Овсієнком". Більшовики хотіли показати, що відбувається не експансія, а громадянська війна в Україні.

Однак селяни ігнорували їхні заклики до боротьби проти Центральної Ради й австро-німецьких військ. Становище змінилося під час гетьманського режиму, коли в свідомості багатьох селян незалежність почала асоціюватися з нагаями каральних загонів. Цим скористалися більшовики. ­Наприкінці 1918 року вони знову розпочали збройну агресію проти УНР.

Нові національні держави не визнали більшовицький переворот

1917, 15 березня – внаслідок збройного виступу в російській столиці Петрограді імператор Микола ІІ зрікся трону. Керівництво державою переходить до демократів і соціалістів. У колишній імперії починає­ться хаос, новостворені органи революційної влади не можуть протидіяти поширенню анархії.

1917, 17 березня – у Києві утворена Центральна Рада. До неї ввійшли представники провідних українських політичних партій і громадських організацій. Головою обрали історика Михайла Грушевського. Поступово Центральна Рада поповнилася представниками соціальних прошарків та регіонів України.

1917, 7 листопада – більшовицький переворот у Петрограді. Посталі на уламках Росії національні держави не визнали його.

1917, 20 листопада – Третій універсал Центральної Ради проголошує створення Української Народної Республіки. Вона має увійти до складу Російської держави на правах автономії.

1917, 17 грудня – більшовицький уряд висуває ультиматум Центральній Раді: сприяти в організації карального походу проти Дону, уряд якого не визнав петроградський переворот. Також більшовики жадають від українських лідерів підтримки радянської влади. Отримують відмову і розпочинають воєнні дії проти УНР.

1918, 25 січня – Четвертий універсал Центральної Ради, проголошення незалежності УНР.

1918, 9 лютого – Брестська угода про мир між Україною і Німеччиною, Австро-Угорщиною та їхніми союзниками. Україна формально виходить із Першої світової війни й розпочинає звільнення земель від більшовиків. Воно завершується до початку травня 1918 року.

×