Росіянин Олександр Русов видав у Празі двотомний "Кобзар"

– Якби мені сеє або теє, абощо або абищо, та нехай мені бозна-що, а не тощо! От що! – таке речення-приказку зачитує гостям батько слов'яніста Олександра Русова – київський лікар Олександр Захарович Русов, родом із Костроми. Подає його як "образец неопределенности и многозначительности".

У середині ХІХ ст. у дворянських і напівдворянських родинах Києва толерувалися французька і російська. Українську мову вважали "сільською" та "мужицькою". Дітей намагалися тримати подалі від "мужиків". Вчителі доводили: такої мови не існує, є тільки "великоросійська" та її місцевий діалект.

Однак у родині Русових українська лунала постійно. Малий Олександр чув її від пацієнтів, яких батько приймав удома. Від студентів, що жили в Русових і навчали дітей. Від учителя, який змушував завчати байки російською, а сам писав вірші українською – "сів та зажурився". Та й батько любив заспівати під акомпанемент гітари "Хлопче, молодче!"

 

Про те, що українська – не тільки мова кухонь і прислуги, заговорили завдяки поезіям Тараса Шевченка. Києвом кружляли чутки і перекази, пов'язані з його арештом і засланням.

– Шевченко – такой же крепостной, как и бывший наш кучер Трохим – написал нечто такое, что имело общегосударственное значение, за что и был сослан, – говорить про нього дружина лікаря Олена Антонівна, родом із Кавказу.

"Для меня тогда уже было ясно, что есть разные языки: один – на котором писаны басни и стихи, другой – на котором говорят в кухне, и, наконец, третий – на котором мне задавали учить молитвы", – згадує Олександр.

Під час навчання у 2-й Київській гімназії від однолітків дізнається про існування таємної організації українофілів – "Стара Громада":

"Я знал, что есть кружок, издающий книжки на украинском языке, прозванные тогда за их объем "метеликами". Что по этим книжкам по воскресеньям в нашей гимназии обучают читать детей, говорящих по-украински, в так называемой воскресной школе. Знал я и то, что выходит рукописный сатирический журнал "Помийниця". Его можно достать в одном из домов на Кузнечной улице (зараз вул. Антоновича. – Країна), где была студенческая столовая и где жили некоторые члены "Громады".

Одним із перших видань "Громади" стає книжечка однокашника Русова по гімназії Івана Новицького "Дещо про світ Божий", присвячена фізичній географії. Олександр так оцінює її: "Первая ласточка, которая не сделала весны для украинской популярной литературы вследствие всем известных гонений на эту литературу 1863-го и 1876 годов".

Членом "Громади" був гімназійний вчитель географії Михайло Драгоманов. Русов пригадує, що той не висловлював революційних або сепаратистських думок ні на лекціях, ні у приватних розмовах. Тим несподіванішою стає пропозиція викладача:

– Вас знают все члены "Громады". Никто из них не сомневается, что вы нигде не пророните слова о существовании нашей организации, в которую принимают новых членов только тогда, когда все единогласно ручаются за нововводимого члена.

Перше прохання – підготувати рецензію на укладений Олексієм Гулаком-Артемовським збірник українських пісень. А далі Драгоманов пропонує Русову і самому стати членом організації.

На першу половину 1870-х припадає пік активності київської "Громади". Публікують казки й чумацькі пісні, постає Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відбувається одноденний перепис міста Києва, на великій сцені ставлять оперу "Різдвяна ніч". Русов готує науковий реферат "Остап Вересай, один из последних кобзарей малорусских". Отримує за нього велику срібну медаль від географічного товариства.

 

Олександру Русову доручають підготувати до друку "Кобзар" Шевченка. Він їде в Кирилівку і привозить до Києва братів Тараса Григоровича – Осипа й Микиту. У них "громадівці" викуповують право на видання всіх віршів, а не тільки опублікованих дотепер. "Купчу"-контракт підписують у Києві 24 жовтня 1874-го. За її умовами, протягом чотирьох років Шевченки мають отримати 5 тис. крб.

Наступного року Русов із дружиною Софією виїжджає у Прагу. Саме тут вирішують друкувати збірник. Окрім того, Олександр хоче послухати лекції слов'яніста Мартіна Гаттали. А ще – розшукати в архіві вченого Павла Шафарика кінцівку Шевченкової поеми "Іван Гус".

Тим часом київський цензор Ілля Пузиревський за невелику плату перечитує всі твори поета. По кожному пише нотатки: що можна подавати до цензури, а що – не слід.

"Мені загадано було їхати за границю і там друкувати "Кобзаря" цілком, але в двох томах. Бо невідомо було, що скаже трохи згодом цензура й про цензурну частину. Видавши ж за границею легше представити цензурний том у "Главное управление по делам печати" і випрохати дозвіл на пропуск його у Росію", – пригадує Олександр Русов.

Видавцем книжки стає Едвард Грегр, один із засновників і лідерів партії младочехів і редактор газети Nа´rodni Listy. Русов просить його заготовити нові літери й візерунки до перших літер кожного вірша, а також на публіку подавати видання за своє. Паралельно звертається до людей, які особисто знали Шевченка, щоб ті написали свої спогади про нього. Зголошуються не всі.

"Горе мене бере люте, як подумаю, що жив чоловік, наробив пером стільки, що хоч на цілі століття людям учиться буде що, а про його тільки гомонять дома, а ніхто не хоче написати на пам'ять потомкам хоч скільки-небудь слів, – скаржиться Русов у листі до письменниці Марко Вовчок. – Ви же дочка його по таланту, по усиновленію, дочка по жизні: не полінуйтеся же потратити кілька часу на те, щоб сісти та написати про нього та й других підбити на те ж. Та й мене, як той гвинт, що завести хоче машину, не забудьте своєю одповіддю, бо я тут просто помру од того, що про Шевченка наче й пам'ять стратили. Ніхто не гавкне, не лайне. Неначе й не було його".

Перший "цензурний" том "Кобзаря" виходить накладом у п'ять тисяч примірників. Більшість перевозять на територію Російської імперії. В Києві його можна придбати в книгарні Луки Ільницького. Другий том – як і передбачалося – забороняє поширювати цензура. Його продають у Європі. Лише кілька примірників нелегально потрапляють у Росію.

 

Олександр планує продовжити наукові дослідження і захистити дисертацію, присвячену лідеру чеського національно-визвольного руху Янові Жижці. Однак із виданням Емського указу назріває нова хвиля репресій проти української інтелігенції. Щоб не потрапити "на олівець" до жандармів, Русови переїжджають до Чернігова. Олександр отримує посаду в статистичному відділенні при губернській земській управі.

Із технологом Василем Варзаром і агрономом Петром Червінським започатковують так званий "чернігівський тип" земських статистичних досліджень. Він принципово відмінний від поширеного до тоді "московського типу". За два роки чернігівські статистики опрацювали два повіти – Чернігівський і Борзнянський. Обійшли всі обійстя – "не минувши жодного дрібного поселення, жодної хати".

Поява перших публікацій непокоїть місцевих поміщиків, адже засвідчує необхідність збільшення земських податків із їхніх земель. Вони розпочинають кампанію проти статистичного відділення. На початку 1878 року губернська управа припиняє його діяльність. Дослідження продовжуються тільки в окремих повітах. За статистичний опис Ніжинського повіту Олександр Русов нагороджений золотою медаллю Російського географічного товариства.

Антонович завжди пропонував практичний позитивний вихід

Що писав Олександр Русов про своїх сучасників-українців

Володимир АНТОНОВИЧ (1837–1908), історик

"Частенько після палких промов і суперечок, коли вже спробували поставити "во весь рост" ідею українського самопізнання і самовизначення, але не доходили ще до прямої одповіді на питання на текучі справи, Антонович тихенько починав розмову і освічував такі сторонні справи, яких другі й не помічали. Слухаючи його, і ті, хто був на одній стороні, і ті, що сперечалися з першими, бачили простий середній практичний позитивний вихід з нагромаджених життям обставин. Раз один з найгарячіших промовців після уваг Антоновича сказав йому: "Хоч я й не боюсь вас, але після ваших слів язик в мене прильне к гортані моїй".

Михайло ДРАГОМАНОВ (1841–1894), історик

"Років через два-три, коли був я вже в останньому класі гімназії, випало мені щастя цього вже не студентом, а учителем побачити. Географію буде нам викладати! Але вже тую географію ми добре знали в попередніх класах, бо на екзаменах вміли вичерчувати на дошці такі складні держави, як Швейцарія або Германський союз. При повторюванні курсу вже у весінньому семестрі, коли поступив до нас Драгоманов на должность, іноді виявлялося, що ми знаємо назви річок або міст далеко більше, ніж наш новий учитель.

– Не дуже-то смійтеся з мене, що я цього не знаю. Ось як прийде екзамен, то я повизубрюю усі числа, імена й гір, і річок, і міст, а як хто з вас не буде знати, то тоді не смішок вам буде! – каже було при такому випадку добродушно Драгоманов. І починає розсказувати таке, що нам вияснило географію з другого, ширшого погляду на неї як на науку. Так оце, мабуть, такий учитель, що хоче бути тим, що він є, а не тим, яким хотілося б йому здаватися".

Микола ЛИСЕНКО (1842–1912), композитор

"Враження, яке справляли його композиції, прислані з-за кордону до Києва, було запаморочливе. І друковані твори, і рукописний "Заповіт" Шевченка, покладений ним на музику, вразили його товаришів. Той український стиль і колорит, який зумів дати цим музичним творам новий композитор, привів присутніх до висновку, що на горизонті з'явився не тільки талант, але і талант істинно український. Таке домашнє визнання за талантом Лисенка того ж значення, яке мав для великоруської музики Глінка, збіглося з часом, коли на все українське почалося гоніння зверху. Закони, що забороняли спочатку публічне виконання українських пісень, а потім друкування під нотними рядками українських слів, не змінили подальшої діяльності композитора. Лисенко був не тільки музикант і композитор, але і громадянин. Його знає і знатиме вся Україна: не знайдеться на її просторі села, де б не співали його пісні, де б не виконувалися його задушевні композиції".

Микола ПИРОГОВ (1810–1881), хірург, Київський шкільний попечитель

"Як приїхав новий попечитель, то вчителі наші якось інакше почали поводитися з нами. Вже не так часто кричали за наші провини. Щось зовсім чудне сталося далі у нашій гімназії. Рознеслася чутка, що по неділях у наших же класах збираються якісь "воскресні школи". Забігали ми у неділю побачити це диво.

І справді: у тому ж самому класі, де вчора я сидів, тепер було повно простих маленьких хлопчиків і дівчат. Інші з їх не те що бідно були одягнені, а таки й босі! Сидять на наших лавах, держать якісь маленькі книжечки, що звалися тоді "метеликами", і навчаються читати по-українському. А учить їх якийсь студент. В другому класі те саме. А по коридору ходить інспектор наш і так само по-українському наставляє.

Деякі чиновні люди, чуючи про таке диво, казали, що довго така "демократія" не продержиться. Що це – якась розпуста. Що студенти ті, які взялися учити голоту, тільки свою науку забувають. Другі їм приводили слова Пирогова, що вчиття й життя – одно й те ж. Що учитися людина починає вже з першого року свого життя і учиться до самої могили. Ми дослухалися до суперечок старших, звісно, мовчки, не сміючи й слово вставити. Але серцем своїм чогось цілком були на боці Пирогова".

Павло ЧУБИНСЬКИЙ (1839–1884), етнолог і фольклорист

"Мені завжди приходило в голову, чому це є такі люди, пропозиції яких без всяких обговорень і суперечок одразу приймаються не інакше, як обов'язковий для всіх закон, що вимагає тільки виконання. Пригадується завжди при цьому чарівний образ товстого, огрядного чоловіка, котрий, як Вакула-коваль, міг би в своїй долоні розплющити підкову. Але силу свою застосовував не за допомогою м'язів, а пускаючи в хід доброту очей і серцеву, м'яку задушевність голосу, який в інших випадках міг гриміти досить голосно і грубо. Але тоді він не наказував, а проклинав те, що заважає виконанню добре задуманого прогресивного підприємства".

×