Михайло Коцюбинський останні 10 років життя розривався між двома жінками. Дружині писав листи українською, коханці – російською

"Вона – з підстриженим волоссям (у ті роки це було рідкістю), високого зросту, з квітучим, цікавим обличчям, з рішучими, трохи різкими манерами. Він – стрункий, елегантно одягнений. Вражала матова блідість його обличчя і темні очі, що дивились уважно і вдумливо. Це були Коцюбинські – Михайло Михайлович і дружина його Віра Іустинівна," – описує в мемуарах першу зустріч із подружжям в січні 1902 року Олександра Аплаксіна. Того дня вони зустрілися на вечірці у спільних знайомих. За два роки між ними виникне любовний трикутник.

З майбутньою дружиною Михайло Коцюбинський познайомився влітку 1895­го. Один із друзів, з яким він працював у Бессарабії в філоксерній комісії – винищували виноградники, уражені шкідником, – запросив його до Чернігова на "український гурток". Представив молодим письменником: галицькі журнали надрукували вже десяток його оповідань, їх прихильно прийняла критика. Була в тому гуртку 31­річна Віра Дейша, з родини збіднілих дворян. Вона відсиділа півроку у варшавській в'язниці за приналежність до лівої молодіжної організації. Недавно повернулася до рідного міста, влаштувалася в бібліотеку. Михайло Коцюбинський на рік молодший за Віру. "Обоє з перших щирих слів, з першої хвилини знайомства зрозуміли, що вони одне одному рідні, близькі", – переповідає у спогадах їхня донька Ірина родинні перекази.

По від'їзді з Чернігова Коцюбинський починає ­жваво листуватися з кількома своїми новими знайомими. Та найбільше з Вірою. "Вірусенько­донечко", "дитина кохана" – називає її в листах. У січні наступного року вони одружуються. Навесні їдуть до Алушти, винаймають там дачу. Михайло працює в бригаді з винищення філоксери. У жовтні дружина повертається додому. ­Коцюбинський пише їй щодня. Дні рахує так: "моєї ери: день 1­й без Віри", "3­й день без Віри", "12­й день без коханої Вірунечки!"

За рік подружжя купує будинок у Чернігові, забирають до себе Михайлових матір й одну із сестер. Але Коцюбинський знову мусить залишити родину, бо ­роботу знаходить аж у Житомирі – у газеті "Волынь". ­Спершу відповідальним секретарем, а потім редактором відділу. І знову мало не щодня надсилає листи до Віри. ­Переживає, як там його "дитиночка, Вірусенька ­єдина, ластівочка" та "наш Юрасик" – їхній первісток. ­Скаржиться на здоров'я. "Щодня вранці у мене легкий жар", – пише 27 грудня 1897­го. Кілька років лікарі називають причиною його стану неврастенію.

Нарешті 1900­го Коцюбинському вдається отримати ­посаду в Чернігові – в Оцінно­статистичному бюро губернської земської управи. Очолює відділ поточної сільськогосподарської статистики. З двома підлеглими укладає статистичні збірники, готує звіти про посіви та ­врожаї, ринкові ціни на сільськогосподарські продукти в губернії. І водночас багато друкується в галицьких часописах – у Російській імперії українською художні твори видавати заборонено. Деякі новели виходять у збірках чи окремими книжками. Та грошей письменництво приносить мало, тож мусить далі ходити на службу.

Одне за одним посипалися діти: син, донька, син, донька. Третя з них, Ірина, у книжці спогадів описує один із літніх днів у Чернігові: "В затишному кутку садочка, на бічній доріжці, де ясно звисають тонкі гілки спіреї, що ніби утворюють зелену альтанку, з зеленого моріжка мама зробила для тата канапку. Батько любив приймати сонячні ванни в цьому затишному куточку на своїй канапці. Ось і зараз він спочиває тут. Тато в легкому сірому костюмі та червоній фесці з великою чорною китицею. Він переглядає газети. Щоб уберегти його від простуди, підмостили йому згорнутий вчетверо старий килим… (…) Сідаємо біля тата. Мама в білій волохошці і легкій літній сукні, обсапує молоді корчі гарагольки – татового улюб­леного сорту картоплі".

21-­річна Олександра Аплаксіна через кілька днів після знайомства з Коцюбинськими виходить на службу до статистичного бюро. Старша із семи дітей удови по землеміру, доти вона працювала вчителькою в одного чернігівського поміщика. Тепер дістала ліпшу посаду. Два роки вони служать разом із Михайлом Михайловичем. 1903­го до статбюро влаштовується обліковцем і Віра. Аплаксіна на 16 років молодша за Коцюбинського. Українську знає погано, та намагається прочитати його твори. Під час обідньої перерви, коли решта працівників розходяться гуляти садом довкола будівлі бюро, Михайло Михайлович іноді підходить і заговорює з нею. Аж одного разу, в березні 1904­го, намагається поцілувати в усамітненому закутку – підкликав Олександру нібито до телефону. Вона випручується.

14 березня Коцюбинський, під виглядом робочого листа, кладе їй на стіл записку: "Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо и искренне". Це – перший із 335 листів, які він напише Аплаксіній. "За яку дурненьку дівчину вважаєте ви мене, думаючи, що я вірю всьому, що ви пишете", – переповідає Олександра в мемуарах, що тоді приблизно відповіла. Та вони й далі разом працюють, відвідують літературні вечори. На одному з них Коцюбинський читає свою новелу "Цвіт яблуні". Між ним і Аплаксіною зав'язується розмова про їхні родини. І наступного дня він порушує дану їй обіцянку не писати до неї – надсилає листа з проханням про зустріч. Відповідь Олександри: ­згодна.

"Добре пам'ятаю цей вечір, – пише вона в спогадах. – Це було 3 січня 1906 року. Погода була на диво тепла. ­Танув сніг". Вони гуляють містом, розмовляють. І вже в наступному листі він звіряється: "Это такое ­огромное, такое яркое, захватывающее счастье, что я буквально пьян от него. Ты меня любишь! Ты моя! Я могу целовать тебя, ласкать, слышать твой голос, видеть твои ­чудные глаза, любить тебя и отдать тебе свое сердце нераздельно". Відтоді намагаються знайти можливість побути разом. Домовляються про це листами. Кладуть і забирають їх у кишені Олександриного жакета, який та лишає в передпокої контори. "Поскільки ми зустрічалися на вулицях, насамперед залежали від погоди", – згадує вона в мемуарах. Ішли прогулюватися парком або до річки. Дуже рідко – в Аплаксіної, коли нікого з її рідні не було вдома.

Улітку 1907­-го Віра Коцюбинська отримує анонімного листа: її чоловік має стосунки на боці. Михайло Михайлович після розмови з дружиною пише коханці: "Я уклонился от объяснений – ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время". Він намагається через приятеля знайти роботу в іншому місті, щоб виїхати разом із Аплаксіною. Нічого не виходить. Коханці далі зустрічаються, домовляючись перед тим записками.

За рік Вірі Іустинівні потрапляє до рук лист від Олександри її чоловікові – та не знала, що він ненадовго виїхав із Чернігова. Іде до Аплаксіної додому, просить її матір і молодшу сестру вплинути на Олександру. Бо, погрожує, вона не зупиниться навіть перед убивством.

"Несмотря на ожидания – никаких упреков, никаких сцен, – пише Коцюбинський коханці наступного дня після розмови. – Наоборот – столько было выказано благородства, участия и доброты, что я был сражен. ­Оказалось, что В. И. (Віра Іустинівна. – "Країна") очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех".

Коцюбинський зізнається: йому несила залишити родину. Олександра вирішує: вони мають припинити стосунки. Їде у відпустку. Коли повертається – все наново: "Побачила його змучене обличчя, нестерпний жаль охопив мене. Він був схожий на людину, що встала після тяжкої хвороби. Я зрозуміла, що розлучитися з ним не зможу".

у цей час Коцюбинський пише новелу Intermezzo, ­перший герой якої – "Моя утома". Почувається хворим. Треба поїхати відпочити, та з грошима сутужно. Він отримує 1500 руб. на рік, у Віри – 600. Ціни в тодішньому Чернігові: пшеничний хліб – 3,5 коп. за фунт, молоко – 1,5 коп. за склянку, м'ясо першого сорту – 16 коп. за фунт, чоловічий костюм – 9 руб., пальто – 11,5.

Потай від чоловіка Віра Іустинівна клопочеться про кошти на лікування від Товариства підмоги українській літературі, науці й штуці. Із цього фонду, який фінансують меценати Василь Симиренко, Володимир Леонтович та Євген Чикаленко, надходить 300 руб. Михайло Коцюбинський вирушає на італійський острів Капрі. Через Львів, Відень, Рим, Неаполь. Листи пише і дружині, і коханці. Красоти острова часто описує майже слово в слово. Тільки "Вірунечці" – українською, а "Шурочке" – російською.

Називає її "голубкой". "Ты ведь до сих пор не моя, и я даже совершенно потерял надежду, что ты захочешь быть моей, и уже не думаю об этом, – пише з Капрі 10 лютого 1912­го. – Значит, что­то иное лежит в основе моей любви, более прочное, чем чувственность, самоценное и, значит, не так легко разлюбить". А за 17 днів: "Конечно, наша любовь имеет много печальных сторон, но не следует забывать и хорошего. Что касается меня лично, то я ценю то счастье, которое получаю, хотя ты знаешь, мне тяжелее мириться с некоторыми ненормальностями наших отношений, чем тебе. Ты как­то легче их переносишь, быть может, благодаря иному темпераменту. Я уже как­то писал тебе, что я даже отказался от надежды обладать тобой, а ведь это, поверь мне, страшно тяжело, однако все же не считаю себя несчастным".

Наступного літа Коцюбинський знов шукає гроші, щоб побути на Капрі. Діставатися вирішує морем. Дорогою обстежується у лікаря в Одесі. Той ставить діагноз: порок серця і спричинена ним астма.

Залишити набридлу роботу, цілком віддатися писанню й не перейматися грошима Коцюбинський може лише два останні роки життя. 1911­го Товариство підмоги українській літературі, науці й штуці ухвалює довічно виплачувати йому 2 тис. руб. на рік стипендії. Він звільняється зі статбюро й майже весь час проводить у мандрівках улюбленими місцями – Капрі й Карпатами.

З останньої подорожі в гори повертається з бронхітом. Той дає ускладнення на серце. Почувається настільки ­погано, що його вмовляють залишитися у львівській лікарні. Та він дотягує до Чернігова. Не встає з ліжка три тижні. "У ті рідкі тепер дні, коли Михайло Михайлович напівхворий виходив зустрітися зі мною, на нього страшно було дивитися, такий він був жахливо схудлий", – згадує Олександра Аплаксіна. Ненадовго одужав. Потім знову не підводиться місяць. Тоді ще три – у клініці в Києві. Йому стає дедалі гірше. Наприкінці січня 1913­го дружина забирає його додому – надії на допомогу лікарів уже немає.

Він уже не спить ночами. Біля нього чергують то дружина, то найнята доглядальниця. 26 квітня, у Страсну п'ятницю, о 14.25 Михайло Коцюбинський помер. "Я, єдина з дітей, була присутня при його смерті, – пише у спогадах донька Ірина, якій тоді було 14. – Останні його слова були: "Жити хочу, жити!"

Обох синів розстріляли 1937 року

1864, 17 вересня – Михайло Коцюбинський народився у Він­ниці, у сім'ї дрібного службовця. 1876-го після двокласної початкової школи ­вступає до Шаргородського духовного училища, закінчує його за чотири роки. Далі навчатися не має можливості: батько кидає родину, тож Михайло, як найстарший, мусить заробляти – дає приватні уроки, щоб утримувати матір і двох сестер. Займається самоосвітою, складає іспит і отримує свідоцтво "народного вчителя". Тоді ж починає писати. 1890-го їде до Львова, що тоді був закордоном – в Австро-Угорській імперії. Знайомиться з галицькими письменниками, зокрема Іваном Франком. Налагоджує зв'язки з літературними часописами, яким відтоді надсилає свої твори. Повертається на Він­ниччину, вчителює в селі Лопатинці.

1892 – у Бессарабії, нинішня Молдова, починає працювати у філоксерній комісії – цей шкідник винограду викликав там епідемію. На цій посаді працює п'ять сезонів з весни до осені. Щоб зупинити заразу, треба було знищували всі підозрілі господарства. "Ми були свідками того, як господарі виноградників ламали собі руки і кидались на огонь, де горіли їх кущі, кажучи: "Краще мене спаліть, ніж моє добро! Чим я дітей буду годувать?" – згадував Панас Погибко, який влаштував Коцюбинського на цю роботу.

1896 – через рік після одруження в Михайла Коцюбинського народжується первісток Юрко. 1898 року з'являється донька Оксана, а за рік – Ірина. Найменший, Роман, – 1901 року народження. Старший син стане головнокомандувачем Збройних сил Радянської ­України, ввійде до першого більшовицького уряду України, дослужиться до голови Раднаркому УСРР. Його брат теж вступає до кінного ­корпусу Червоного козацтва. Обох розстріляють 1937-го за звинуваченням у антирадянській діяльності. Оксана 1917 року також стає на бік більшовиків. За два роки, вагітна, гине в голодному Петрограді. Лише Ірина доживе до старості. 1956-го вона стане директором батькового музею в Чернігові.

1910 – їде в Карпати, зупиняється в гуцульському селі Криворівня. Мешкає там на віллі Михайла Грушевського. З учителем Лукою Гарматієм та етнографом Володимиром Гнатюком ходять по горах, сплавляються на ­плотах-­дарабах. Коцюбинський збирає матеріал до повісті "Тіні забутих предків". Серед звичаїв, що його особливо цікавлять, Гнатюк згадує: "­Вільна любов, яка проявляється у тім, що майже всі – з малими виїмками – гуцули не доховують подружньої вірности і поза легальним подружжям знаходять собі любасів та любасок, з якими проводять ­далеко кращі хвилі, як із вінчаним подругом чи подругою".

1913, 26 квітня – помирає після довгої хвороби, що завершується, імовірно, інфарктом легень. Поховали на четвертий день на Болдиній горі в Чернігові, на цвинтарі Троїцького монастиря. Жалобна процесія налічувала понад три тисячі осіб. Дружина Віра Іустинівна заборонила приймати квіти від Олександри Аплаксіної. Та в головах покійного поклали саме її вінок – сплетений нею із цвіту яблуні.

×