"Ми пішли в спальню цариці Катерини, сіли на ліжку й розпили пляшку"

3

Фото: фото: obozrevatel.com

Фільм "Пропала грамота" 12 років пролежав на полиці. Уперше його показали у київських кінотеатрах влітку 1984-го. А знімали 1972 року в Красногорівці на Полтавщині та Ленінграді. Козака Василя зіграв Іван Миколайчук

– Шануйтеся, хлопці, бо це, мабуть, останній фільм, який ми знімаємо про козаків, – говорив режисер Борис Івченко акторам на зйомках стрічки "Пропала грамота" влітку 1972-го.

В Українській РСР саме змінилося керівництво – на місце відносно лояльного до української культури Петра Шелеста поставили Володимира Щербицького, який таких сентиментів не мав.

Однойменну повість Миколи Гоголя про козака Василя, який під наглядом нечистої сили везе листа російській імператриці Катерині ІІ, адаптував для кіно Іван Драч, якому зараз 77 років. На той час він уже був автором кількох сценаріїв.

– 1971 року Київська кіностудія імені Олександра Довженка запланувала цілу серію фільмів за Гоголем, – згадує Іван Федорович. – Я саме був у якійсь поїздці, усі більші твори розібрали інші сценаристи. Мені залишилася "Пропала грамота", найменша. Переписував текст разів сім чи вісім – то керівників не влаштовували якісь шматки, то через брак коштів доводилося викидати цілі епізоди. Від Гоголя в результаті лишилося дуже мало. Любовну лінію запозичив в Олекси Стороженка, додав щось із творів Квітки-Основ'яненка, Кропивницького, народних притч. Разом усе це вийшло цілком органічно.

Кінознавець Лариса Брюховецька знайшла в архіві коментарі редакційної колегії про текст Драча: "Із сценарію виникають у всьому багатстві їх побутових фарб і теплого гумору або тонкої іронії характери козака Василя, діда Охріма, двох посланців, запорожця і різноманітних представників пекла. Почуття власної гідності, живий і ясний розум, внутрішня сила і життєстверджуючий оптимізм – усі ці високі моральні якості притаманні головному герою молодому козакові Василю, який уміє постояти за свої права, перехитрити нечисту силу". Фільм внесли у річний план кіностудії. Її керівництву Борис Івченко поставив одну умову: у головній ролі – козака Василя – має знятися Іван Миколайчук. 1968 року вони разом працювали над картиною "Анничка".

– Наше село знамените. Луки, річка – пісня. Тому сюди і їздять режисери за вдалими кадрами, – говорить 59-річний Володимир Бірук із села Красногорівка Великобагачанського району Полтавської області. Тут знімали більшість сцен "Пропалої грамоти".

У багатьох епізодичних ролях грали місцеві жителі.

– Пішла молва по селу – фільм будуть знімати, – згадує директор школи Ольга Кропивка, 58 років. – Режисери сказали, що можна приходити на зйомки. Півсела ринулися в кіно. Нас вдягали в українські сорочки та спідниці з мішковини. Я грала відьмочку в сцені пекла, біля котла крутилася. Під ним запалювали смолу, щоб валив чорний дим. Якось помагала касирці рахувати зарплату. Масовці давали по 3 рублі на день, у кого головніша роль – по 8.50. Непогані гроші на той час. Після зйомок годинника собі купила.

– У моєї тітки на квартирі жив помічник режисера. Якось до неї прийшла, а він каже: "Хай дєвочка приходить на зйомки. Ми їй ще й заплатимо", – додає вчителька початкових класів Алла Стеценко, 55 років. – В одній сцені треба було, щоб дівчина пливла в човні. Знімали два дні. В перший я прийшла, а наступного дощило, не схотіла йти до річки. То посадили іншу дівчину, а знімали збоку, ніби то я. Потім попросили зіграти дівчину Василя. В мене коса була – ого яка. Василь визирав у вікно з хати, бачив мене і казав: "Ой, чого б я туди дивився". А мені треба було йти повз із відром та йому всміхатися. Тільки ж відро в мене випало з рук. Оператори кричать: "Підніми!" Я перелякалася і не взяла. Тоді замість мене поставили справжню акторку. Односельці бачили, як режисери переглядали кадри зі мною. Сміялися, що я дуже строїла глазки та вибивала поклони перед Миколайчуком.

Сценарій часто переписували на ходу.

– У першій сцені мав бути бій із турками, козаками, поляками, – розповідає 73-річний Федір Стригун – тепер художній керівник Львівського театру ім. Марії Заньковецької. – Для цього потрібен був кінний полк. На Мосфільмі такий був. Але щоб його привезти на Полтавщину, треба було віддати майже весь бюджет стрічки. Тому придумали такий хід: бій наче йшов поза кадром, а в кадрі були вже трупи посеред поля, як ті снопи, коні пасуться без наїзників. Наробили багато опудал, запросили людей у масовку, розкидали "трупи" горами. ­Вийшов дуже гарний епізод.

80-річний Володимир Михайлик із Красногорівки зіграв запорожця. Каже, що сам козак за походженням:

– Прізвище моє – Михайлик, так на Січі називали кухоль, яким набирали горілку. В моєї родини сильна генетика: дід прожив 99 років, тітка – 96. 1972-го я працював в енергонагляді. Прийшов на роботу якийсь чоловік, каже, треба крепких хлопців у кіно зніматься. Та яке кіно? В нас дружини вдома, будівництво, роботи купа. Все-таки погодилися. Відібрали трьох – мене, Леоніда Рябченка та Миколу Філоненка. Мене вдягли з голочки – песцеву шапку, суконні сап'янці. На хлопців щось простіше знайшли. Ми грали сцену, коли козак Василь повертався додому з Петербурга. Його біля хвіртки зустріла кохана Галя, а нам треба було далі скакати. На вулиці – жарища. А на нас вділи товсті мушкети, посадили на коней без сідла. Разів сім одне й те ж знімали.

Чоловікам заплатили по 12 крб 60 коп. Середня зарплата в СРСР тоді становила трохи більше 120 рублів.

– Ми з мужиками зразу в ресторан побігли. Додому взяли цукерок, а самі поляну накрили – горілочку та закуску. Всі гроші там і залишили, – сміється Михайлик.

– Ми тоді вже піддівки були. Як їхали актори на конях по селу, з оселедцями на голові, з прапорами, то зачіпали нас, жартували. А що нам? Тільки хіхікали, – говорить Алла Стеценко. – Нещодавно в новинах показували Ніну Матвієнко (виконує більшість пісень у фільмі. – "Країна"). І Красногорівку згадала, мовляв, досі не бачила такої гарної природи. Дивувалася: посеред річки острів, а на ньому пасуться корови. Як вони туди потрапили? Брід був. Під час зйомок вони з чоловіком виходили в село гуляти. Якось надвечір сіли на горбочки та цілувалися. Тільки наступного дня побачили, що то – старі могилки.

– Знаменитості, а їли все те, що й ми, – згадує Алла Крепак, 67 років. Вона працювала в ресторані "Псьол", де харчувалися актори. – Тільки Миколайчук любив на маслі цибульку підсмажену, потім туди помідор, солодкий перець і яєчко. Як то назвать, не знаю, беліберда якась. З ним я хорошо общалася. Бувало, йшла набрати для кави та чаю з джерела воду. То він схопиться і біжить помагати. Моторний, весельчак.

Роль чорта мав виконувати Леонід Биков. Та в перші дні зйомок упав з коня і зламав ногу.

Останній епізод – зустріч Василя з імператрицею – знімали в Зимовому палаці в Ленінграді.

– Ми весь час з Іваном Миколайчуком говорили про одне: що наші прапрадіди були там, а тепер – ми, – каже Федір Стригун. – Взяли пляшку горілки, стаканчики і, коли була перерва, заховалися за штори. Всі розійшлися, закрили двері, а ми пішли в спальню цариці Катерини, сіли на ліжку й розпили пляшку. А потім затягнули пісню: "Ой, у полі жито, копитами збито. В чистім полі при дорозі козаченька вбито". Це була сатисфакція за всі біди, які Катерина принесла нашим козакам.

Художня рада кіностудії ім. Олександра Довженка сприйняла відзнятий матеріал схвально. Серед порад були такі: "В сцені після відвідин козаками Петербурга скоротити молитву", "Скоротити кілька планів в корчмі, де п'ють горілку".

– Дуже покалічили фільм, – говорить Стригун. – ­Зрізали Голгофу, де ми хреста вирубали й тягнемо на гору. ­Ляпаса в палаці Василь спочатку Катерині давав, а не графу Потьомкіну – це змусили переробити. Ніяк не могли вирішити, якою мовою Катерина говорить.

Пробували озвучувати по-німецьки – страшно, по-­російськи – ще страшніше.

Врешті-решт, за порадою худради, переозвучили репліки цариці та її оточення просто з німецьким акцентом. ­Попереду залишався перегляд у Москві.

– Миколайчук поїхав із нами, бо повинен був одразу ж летіти у Швейцарію на запрошення ЮНЕСКО, – згадував Івченко. – Сидимо в залі. Кіно іде. Великий сміх, аж до епізоду "У цариці". Сміх як обірвало… Так і пропала наша "Пропала грамота". А Іван, дізнавшись про закриття картини, поклав на стіл закордонний паспорт та валюту й повернувся з нами до Києва.

Через іронічний образ імператриці Катерини "Пропалу грамоту" 12 років не пускали на екрани. Перші покази відбулися влітку 1984-го в Києві. Іван Миколайчук помер через три роки. 1990-го не стало Бориса Івченка.

– Від знищення стрічку врятувало те, що її дуже любив голова Ради міністрів УРСР Олександр Ляшко, – згадує Іван Драч. – Мав копію, тримав у робочому кабінеті в шухляді. Коли до нього приїздили гості з інших респуб­лік, то просив: "Хлопці, покажіть нам отих козачків".

"Пропавшая грамота" по жанру – героическая народная комедия о поездке казака Василия и запорожца Андрея с гетманской грамотой в Петербург к царице. В начале 70-х в украинском и молдавском кино возникла "новая волна", характерная поэтически возвышенным, подчеркнуто национальным стилем и наиболее ярко представленная картинами "Тени забытых предков" Сергея Пара­джанова и "Белая птица с черной отметиной" Юрия Ильенко. Власти с подозрительностью отнеслись к "странному" кино, в нем увидели признаки национализма, в прессе были инициированы разносные статьи о порочности поисков молодых художников. Одной из первых жертв пал фильм "Пропавшая грамота": его копии даже не печатались"

Валерій КІЧИН, російський кінокритик

"Ох і гидоту тут подають чесним п'яницям у вас"

Найвідоміші фрази з фільму "Пропала грамота"

Шо ти п'єш? – Смолу. Бач, втягнувся.

Ковбаси багато. Сала багато. Оселедців багато. Вареників багато. Шинки багато. Тарані багато. Пампушок з часником. Горілки пити не будемо. – А мо вип'ємо трішечки? – Нема сили відмо­витись. Трішечки. Але відро. Ну, два… відра. – І бочечку пива.

Ох і гидоту тут подають чесним п'яницям у вас!

Слухай, ти спиш, чи може ти здох?

Раз козак співає, то душа його в смутку.

Ти козак?! То не ганьби оселедця!

Чекай на мене! Я тільки до цариці й назад.

Не треба шукати у цій стрічці історичної достовірності

Вадим Скуратівський, 72 роки, культуролог

– Фільм "Пропала грамота" надзвичайно переконливо передає дух другої половини ХVIII століття. Це період, коли козацтво перебувало на своєму схилі, в тіні імперії, яка в 1770-х знищила Запорізьку Січ, а через десяток років покріпачила доти вільне лівобережне селянство.

У творах Гоголя – особливий світ. Нам видається, що оповідь вибудувана на фактах української історії. Насправді те, що Гоголь писав і про Україну, і про Росію – це особливого типу історизм, узагальнення долі того чи того народу, його представників, долі країн. У "Пропалій грамоті" є епізод: українські козаки скачуть біля імператорського палацу і гукають: "Цариця вдома?" Це – зустріч героїчно-патріархального та імперсько-бюрократичного. Це – українська простодушність, завдяки якій наш етнос тримається на цій території сотні років. Вона правдива.

Не треба шукати у стрічці історичної достовірності. Це – художній образ буття цілого народу. У дуже відповідальну хвилину – коли інститут козацтва закінчувався – попри сатанинські інтриги імперії, все це пекло, залишалася національна енергетика. На повну силу це видно в останньому епізоді: Василь саджає хлопчика на коня, той скаче верхи під "Запорізький марш", а герой Миколайчука кричить йому услід: "Людям служи!

×