"Прощай, синок, на віки вічні. Життя і душі наші розлучила тяжка жахлива хуртовина", – звертається полтавець Іван Колісник до сина Юрія у листі, що написав 1948-го.

– Дід Іван був селекціонером великої рогатої худоби, – розповідає його онука 49-річна Марина Жеглова. – Опікувався стадом корів елітної породи. 1941-го Полтаву захопили німці. Йому треба було рятувати худобу, бо знав, що корів без розбору з'їдять. То переховувався з ними по лісах. Там стадо захворіло на ящур і все вимерло. За здохлих корів радянська влада мала б його розстріляти. Тому втік з німецькими солдатами до Польщі. З собою взяв сина і доньку. Боявся, що дітей вдома ганьбитимуть через втечу батька.

 

Радянські війська дуже скоро дійшли і до Польщі. 17-річний Юрій набавив собі рік і пішов воювати. Документів не перевірили. Доньку Ніну, старшу на два роки, взяли на фронт медсестрою. Іван Колісник був призовного віку, але і цього разу зміг утекти. Пішки повернувся додому. У Полтаві на нього вже чекала кримінальна стаття – одразу ж засудили як ворога народу. Відправили у тюрму для політв'язнів на Камчатку.

Амністували після смерті Йосипа Сталіна 1953-го. Юрій на той час вже одружився, працював будівельником.

– Дід Іван ненавидів "совєти", – каже Марина. – Не міг пробачити їм розкуркулення своєї родини. Ходив у вишиванці, носив усюди із собою маленький "Кобзар". На звертання російською відповідав неохоче. Невістці з Росії забороняв слухати платівки Йосипа Кобзона. Із заслання повернувся з раком шлунка. Але прожив ще 20 років. Помер від сонячного удару. Кілька місяців тому в теці з паперами на горищі ми відшукали листа-прощання діда Івана до сина.

×