"Я упакувала два подорожні капелюшки, капці, все туалетне приладдя, фарби, ручки, олівці, папір, шпильки, голки й нитки, халат. Взяла тенісний піджак, чашку, кілька комплектів спідньої білизни. Найбільш громіздкою виявилася баночка крему, яким я планувала мастити обличчя, аби захистити його від обвітрювання. Цей крем отруїв моє існування, бо займав чимало місця у валізі. В руці я несла водонепроникний плащ – єдине, що було в мене від дощу. На мені було міцне плаття, зшите на замовлення з розрахунку, щоб його можна було носити три місяці. Пізніше я зрозуміла, що взяла забагато багажу. У будь-якому порту можна було придбати все необхідне", – так описує початок своєї навколосвітньої подорожі 14 листопада 1889‑го журналістка газети New York World 25-річна Елізабет Кокрейн.
Підписувалася псевдонімом Неллі Блай, проте читачі називали її "Леді Сенсація". У публікаціях свідомо уникала жіночих тем. Наймалася прислугою, працювала на заводі, грала в театрі, крала, аби її посадили до в'язниці – все це описувала в репортажах. Кілька місяців подорожувала Мексикою. Прикинулася божевільною, через що потрапила до психлікарні, де її били й поливали крижаною водою.
Після прочитання роману Жуля Верна "Навколо світу за 80 днів", вперше виданого 1872-го, Кокрейн вирішує побити рекорд головного героя Філеаса Фоґґа. Головний редактор Джозеф Пулітцер підтримує пропозицію. Аби підігріти інтерес, оголошує конкурс – читачі повинні з точністю до секунди відгадати час повернення мандрівниці. Приз – поїздка до Європи.
Кокрейн пересувається потягами й кораблями. Часто буває так, що Елізабет – єдина жінка на судні. Телеграфом надсилає до редакції репортажі, які одразу ж публікують. У Китаї відвідує лепрозорій – місце лікування від прокази, а в Сингапурі купує мавпочок.
"Я мушу залишитися в порту на 24 години і так змарнувати свій дорогоцінний час. А все через те, що деякі чорні люди навантажують судно вугіллям занадто повільно. Через них я можу спізнитися на корабель у Гонконгу. Що за агонія очікування! Яка нетерплячка! Як я страждала цілу ніч!" – це чи не єдиний запис, в якому Кокрейн скаржилася на обставини.
Від описаного в романі маршруту відхиляється тільки раз – заїжджає в Ам'єн за 120 км від Парижа, аби відвідати Жуля Верна. Той говорить, що з інтересом відстежує її подорож. І позначає на глобусі всі описані в репортажах точки.
У Сан-Франциско Кокрейн сідає на потяг, орендований Пулітцером. Той без зупинок мчить до Нью-Йорка. Комісія фіксує точний час подорожі – 72 дні 6 годин 10 хвилин 11 секунд. Жуль Верн надсилає телеграму: "Я ніколи не сумнівався в успіху Неллі Блай. Вона довела свою завзятість і мужність. Ура на її честь!" New York World навіть не виплатить їй премії. Хоч тираж видання за час подорожі зріс у шість разів.
Водночас газета-конкурент Cosmopolitan також відправила у подорож свого репортера – Елізабет Бісленд. Вона рухалася в протилежному напрямку. Прибула до Нью-Йорка на чотири дні пізніше.
11 листопада 1940 року американська фірма Willys випустила автомобіль Willys MB. Незадовго до цього уряд оголосив конкурс на позашляховик для війська. Після випробувань на полігоні автомобіль Willys визнали кращим за пропозиції компаній Ford і Chevrolet. Він вміщував чотирьох осіб, важив близько тонни і розвивав швидкість до 105 км на годину. Наступного року компанія підписала контракт на виготовлення 1,5 тис. машин. За армійською класифікацією, вони потрапили в категорію "загального призначення" – General Purpose. Від абревіатури GP пішло слово "джип", яким тепер називають усі автомобілі цього типу.
11 листопада 1842 року в ресторанах "Біла троянда" й "Біля золотого орла" в чеському Плзені вперше подали тутешнє пиво. Його приготував Йозеф Гролл, майстер із баварського містечка Вільсгофен. Використав місцеві складники, дещо змінив технологію приготування. "Який захват настав, коли заблискав його золотистий колір, а над ним стала підніматися білосніжна піна. Як тріумфували ті, хто п'є пиво, пізнавши, яким живим, незрівнянним, перш невідомим для пива смаком міг похвалитися цей місцевий продукт", – писали газети. Торгово-промислова палата Пльзеня зареєструвала марку Pilsner Bier.
11 листопада 1923-го над могилою невідомого солдата, що загинув у Першій світовій війні, біля Тріумфальної арки в Парижі з'явився перший у світі Вічний вогонь. Його запалив міністр оборони Франції Андре Мажино – з нагоди п'ятої річниці завершення війни. Ідею увіковічнити таким чином пам'ять жертв висунув журналіст газети l'Intransigeant Габрієль Буассі. В СРСР Вічний вогонь запалили 1956-го в Москві, за рік він з'явився у Києві.
"Якби Бога не було, його варто було б вигадати", –
занотував 10 листопада 1770 року французький письменник Марі Франсуа Аруе (1694–1778), відомий як Вольтер. Свої віршовані рядки він адресував анонімному авторові "Книжки про трьох самозванців", що вийшла на рік раніше. Той критикував світові релігії. Вольтер, хоч і був налаштований проти церкви, існування Бога не заперечував. Вважав, що релігійність необхідна неосвіченим людям – як моральний закон. "Я рідко буваю задоволений своїми віршами, але зізнаюся, що до цього відчуваю батьківську ніжність", – писав через кілька днів товаришу
5 лемурів, лева й тигра привів до приміщення португальського парламенту директор лісабонського цирку Фелікс Піреш 11 листопада 1989 року. Вимагав покращити фінансування його установи. Депутати сховалися під столи й трибуни. Переговори тривали 1,5 години. Парламентарії проголосували за виділення коштів цирку
40 пропозицій радянських громадян про вшанування пам'яті Йосипа Сталіна оприлюднив ЦК КПРС 9 листопада 1953-го. Після смерті вождя минуло вісім місяців. Жителі пропонували в назві держави Союз Радянських Соціалістичних Республік замінити слово "Соціалістичних" на "Сталінських", перейменувати Москву на Сталін, а Грузинську РСР – на Сталінську. Його іменем хотіли назвати район у столиці, університет, академію наук. А тіло вождя поховати в піраміді, на зразок єгипетських. Вимагали перенести жіноче свято 8 Березня на інший день – Сталін помер 5 березня, і весь наступний тиждень мав стати траурним
8 
35413
Коментарі