25 років тому в Києві відбувся установчий з'їзд Народного руху України
"Воскресная полночь в Киеве. Моросит унылый осенний дождь. Пустынны улицы и площади города. Лишь по проспекту Победы движется к центру нестройная колонна возбужденных, ликующих людей. Они размахивают флагами, скандируют лозунги, тревожа первый сон киевлян. Флаги желто-голубые, возгласы: "Хвала!", "Слава!" Редкие прохожие опасливо жмутся к стенам домов, хотя колонну сопровождает милицейская машина, из которой то и дело слышатся по радио увещевания: "Громадяны, вы порушуете!", "Громадяны, попереджаемо!" Колонна движется все дальше и дальше".
Так починається стаття "Куда движется "Рух"?" у московській "Правді" за 15 вересня 1989 року. Автори розповідали про установчий з'їзд громадсько-політичної організації – Народного руху України за перебудову, що відбувся 8–10 вересня.
Минуло понад чотири роки, як генсек ЦК КПРС Михайло Горбачов проголосив курс на перебудову. Головні її засади: демократизація суспільства й перехід до ринкової економіки. У радянських республіках почали виникати громадські організації на підтримку реформ. Перші з'явилися влітку 1988-го у Прибалтиці: у Латвії й Естонії – Народний фронт, у Литві – Sjdis, тобто "Рух". За зразком останнього і створили Народний рух України. Щоправда, на вимогу КДБ додали "за перебудову". 16 лютого 1989-го газета Спілки письменників УРСР "Літературна Україна" опублікувала проект програми НРУ.
"Стоїмо за пробудження національної свідомості, відновлення справжньої історії, відшукування своєї спадщини і обстоювання її, – пояснював поет Іван Драч, один із засновників НРУ, на сторінках "Радянської України" – головної офіційної газети в УРСР. – У програмних документах не забуваємо ні росіян, ні євреїв, ні людей інших націй. Здобувати свою душу, змагатися за єдність усіх добрих і чесних людей – ось наші цілі".
12 серпня 1989 року письменники Володимир Яворівський та Іван Драч зустрілися із завідувачем ідеологічного відділу ЦК Леонідом Кравчуком. "Ініціатори утворення НРУ мають твердий намір провести республіканський установчий з'їзд НРУ 8–10 вересня цього року. Пропозицію провести його пізніше вони не прийняли, – йшлося у директиві під грифом "таємно", яку через три дні розіслали обласним і районним комітетам ЦК Компартії України. – Ініціатори з'їзду надають йому в своїх політичних планах великого значення і мають намір створити враження про подію як про "історичний етапний момент" в житті республіки. Ініціатори прагнуть забезпечити представництво переважної більшості екстремістськи і націоналістично налаштованих осіб. За їхнім задумом, у залі, де триватиме з'їзд, повинна бути представлена історична, регіональна символіка України, зокрема й та, що використовується українськими буржуазними націоналістами. Із цією символікою мислиться після закінчення з'їзду зробити похід до пам'ятника Тарасу Шевченку і провести там мітинг".
Далі йшли рекомендації, як можна зупинити зростання популярності Руху "серед трудящих": "Насамперед вважається за необхідне з 20 серпня організувати в засобах масової інформації виступи партійних, радянських і господарських керівників республіки, областей, районів, колективів з питань республіканського госпрозрахунку, екології, соціальної справедливості, національної культури і мови, боротьби з бюрократизмом, тобто всіх тих питань, які хвилюють трудящих, і на яких спекулюють ініціатори створення НРУ. Такі виступи і публікації, де обов'язково слід спокійно, аргументовано, без перебільшень показувати, що уже робиться в цьому напрямку, могли б, по-перше, цілеспрямовано формувати громадську думку, по-друге, позбавити лідерів НРУ підстав виступати в ролі "ініціаторів" постановки і розв'язання цих проблем, знизити у цій частині пропагандистський ефект з'їзду, на який розраховують його ініціатори і прихильники".
Статтю "Нові пригоди маленького принца, або Рух визначає маршрут" "Радянська Україна" опублікувала за три дні до з'їзду. Вона мала форму дискусії між Драчем і завідувачем ідеологічного відділу газети Віктором Десятниковим. Останній припускав, що дії Руху можуть призвести до громадянської війни.
– Ви свого часу говорили, і газета про це теж писала, що "не зрікаєтесь червоного прапора, прапора Леніна". А тим часом деякі видання Руху, зокрема, західного регіону, повністю вирішили, що вони за жовто-блакитний прапор, за тризуб. Та і тут, у Києві, "рухівці" весь час носяться з цією символікою, – казав Десятников.
– Я б не став приділяти цій проблемі так багато уваги, а тим більше доводити "з'ясування позицій" до точки кипіння, – відповідав Драч. – Я за те, щоб був у нас союзний червоний прапор, державний червоно-лазуровий прапор УРСР і національний синьо-жовтий, де крім історії дихає екологія. І до тризуба ставлюся спокійно. Нема в ньому нічого крамольного. Княжий герб чи знак Київської Русі мене міцніше тримає на землі. Закорінює в історію, яку століттями нам вибивали з-під ніг.
– Настрій панував і святковий, і тривожний. Ніхто не був певен, що повернеться додому, – згадує 56-річний Василь Куйбіда, який добирався на установчий з'їзд НРУ зі Львова. – Збиралися групами. Сам по собі ніхто не їхав – розуміли, що міліція може запросто зняти з поїзда. Більшість одягли вишиті сорочки, взяли синьо-жовті прапори. Шили їх самі або замовляли в цехах. Їжу брали з собою або обідали в їдальні інституту. Алкоголю не пригадаю. Всі розуміли, що людину напідпитку є більше приводів заарештувати, боялися провокацій. Уздовж вулиць до інституту стояла міліція. Під самим інститутом зібралася тьма народу.
Відкривав з'їзд вітальним словом письменник Олесь Гончар.
– Яка наша головна вимога? – запитував літературознавець Віталій Дончик. – Ми хочемо подивитися самі як господарі на життя, яким живемо, на Україну, якою вона є сьогодні. Вся програма наша, зміст її, як і всіх наших документів, прагнень і діянь, наших чистих і чесних устремлінь – щасливе, вільне, цивілізоване життя нашого народу, його повновладдя, щаслива, багата й щедра для всіх, хто живе у ній, вільна й незалежна Україна.
Загалом заслухали понад 130 доповідей. Мав слово і Леонід Кравчук. Найрадикальнішими були виступи колишніх політв'язнів.
– Ми чітко говоримо про свою мету, яка записана в 72-й статті Конституції СРСР, де задекларовано: "Кожна союзна республіка зберігає за собою право вільного виходу зі складу СРСР", – говорив Левко Лук'яненко. – Я вважаю, що в інтересах російського народу відпустити Україну, розпустити всю Російську імперію і зажити вільним народом серед вільних і незалежних України, Білорусії, Литви й інших республік.
А В'ячеслав Чорновіл свою доповідь завершив:
– Карфаген повинен бути зруйнований! – про СРСР.
З'їзд ухвалив програму Народного руху України. Головою обрали Івана Драча.
"В простором зале Киевского политехнического института, густо расцвеченного желто-голубыми флагами, трезубцами, старинными гербами украинских земель и городов, среди которых почему-то оказались Хелм, Перемышль и Кубань, с утра до позднего вечера в атмосфере крайней экзальтации, подогреваемой антисоветскими, антисоциалистическими выступлениями, которые принимались одобрительным ревом зала, шло обсуждение устава и программы "Руха", – описували з'їзд кореспонденти "Правди".
Московських журналістів обурив склад делегатів: "Рабочих здесь было всего 109 человек, представителей села – 16. Остальные – инженеры, научные сотрудники, врачи, учителя, студенты, священники… Естественно, такая структура далеко не отражает картину социальных слоев украинского народа". Інший докір – регіональне представництво. "Львовская область, где, как известно, экстремистское крыло движения давно прочно утвердилось, получила 190 мандатов, а пролетарские регионы – Харьковщина, Донетчина, Ворошиловградская, Николаевская области – всего по 20. И неудивительно, что те же львовяне и их соседи создавали своеобразный фон в зале, да и задавали тон дискуссии при заметном попустительстве руководства съезда".
Далі – сам опис з'їзду: "В течение съезда с его трибуны звучали в подавляющем большинстве речи, скроенные по одному образцу – против КПСС, против социализма. И чем гуще было замешено словесное варево, тем больше в лексиконе выступающих было ругани, тем дольше гремел в овациях зал, тем громче звучали крики "Ганьба!" ("Позор!"). Тем суетливей размахивали желто-голубыми флагами истовые прапороносцы. Оскорбления раздавались как в адрес всей партии, так и конкретных лиц. Дошло до кощунственных обвинений В. И. Ленина в шовинизме".
Подібні репортажі опублікували й інші офіційні газети. "Радянська Україна" писала: "Ніколи ще під склепінням чудового актового залу, справжнього палацу для студентів, побудованого Радянською владою, не звучало стільки слів, які перекреслювали і її, і партію, і соціалізм. У перервах між засіданнями у фойє жваво торгували жовто-блакитними прапорцями, значками з тризубом, самвидавськими газетами і листівками. Було серед них і "Вільне слово" – газета груп Народного руху України. Слова "за перебудову" в ній були відсутні. І це досить симптоматично".
Московські журналісти статтю в "Правді" завершували так: "Делегаты съезда разъехались по домам. Что увезли они с собой? Твердую решительность, сомнения, размышления о будущем "Руха", что принесут они в коллектив, как их встретят? Не будем категоричны. Всего лишь маленький штришок. Во время ночного шествия случайный прохожий иронично бросил: "Наверное, фанаты после футбола. Балаган!". Ошибся он. Игра много серьезнее".
Слова "за перебудову" з офіційної назви Народного руху України приберуть на його другому з'їзді наступного року. А ще за рік зникне Радянський Союз.
1247 осередків Народного руху утворилися по всій Україні впродовж весни-літа 1989 року. До ще не зареєстрованої організації вступили 280 тис. осіб. Регулярно проводили мітинги. Їх учасники приносили з собою заборонені доти синьо-жовті прапори – шили власноруч. Необхідно було провести установчий з'їзд, на якому ухвалити програму і статут.
1109 делегатів взяли участь в установчому з'їзді Народного руху України за перебудову. Серед них – представники 13 національностей, зокрема 944 українці. 228 чоловік були членами Комуністичної партії, 24 – комсомольцями.
"Жартую, що спочатку перестройка, а потім буде перестрілка" , Володимир Яворівський, 71 рік, письменник.
1989-го – народний депутат СРСР, один із засновників Народного руху України.
– Стояло питання: де проводити установчий з'їзд Руху? У Жовтневому палаці (над теперішнім майданом Незалежності. – "Країна") нам одразу відмовили, Будинок учителя був затісний. Уже домовлялися про запасний варіант у Таллінні, народні депутати з Литви обіцяли посприяти. Але тоді довелося б шукати гроші на поїздку.
Іду до другого секретаря ЦК КПУ Володимира Івашка. Він питає: а де б ви хотіли? Я на ходу згадую про ректора КПІ Петра Таланчука. Думаю: він лояльний, допоможе, і називаю інститут. Вкусився за язик, бо мало не сказав, що там зал найбільший – 2500 місць. Івашко злякався б, що нас буде так багато, і все б заборонив. Тому пояснюю: до метро близько і ректора знаю. Відповідає: тоді бери Таланчука і приходьте.
Кінець робочого дня. Біжу, розповідаю ректору, що його через мене викликають в ЦК. Ідемо разом. Івашко запрошує в каптьорку свого кабінету. Там стоїть плящина, бутерброди. Починає щось розповідати про перестройку. А я жартую, що спочатку перестройка, а потім буде перестрілка. Випили ми по чарці, і секретар питає ректора, чи готовий він узяти таку відповідальність. Той ніби не відмовляється. Тоді Івашко каже: підписуйте угоду, що як тільки у залі з'явиться синьо-жовтий прапор, Таланчук має повне право вимкнути електрику й закрити засідання. Підписали, копії взяли з собою. Випили ще, партієць почав говорити щось про життя і любов.
Уночі перед восьмим числом поїхали моєю "Волгою" разом з архітектором Ларисою Скорик – вона займалася оформленням сцени – десь у трущоби на Поділ по декорації. Вантажимо ті мішки в багажник, відчуваю – один якийсь теплий. Усю дорогу переживаю, чи не тіло яке підкинули. А то були жовто-блакитні смуги, щойно пофарбовані. Прапором це не назвав би – так, натяк.
За півтори доби до з'їзду згадав, що в мене ще і промови нема. Поїхав на дачу, скурив за ніч півтори пачки цигарок, і на ранок усе було готово. Виступав другий, після Олеся Гончара. Говорю 3 хвилини, підводжу очі в зал, а там – кілька синьо-жовтих прапорів. На вудочках, люди підіймають їх і опускають. Все, думаю, зараз вимкнуть мікрофон. Не вимкнули. Потім десь на балконі з'явився литовський національний прапор, грузинський. У перерві вибіг і шукаю Таланчука. Кажуть, пропав. З'явився в Києві аж через п'ять днів. Пояснював, що захворів.
Микола Куценко з Кременчука пішов у зал і причепив Леонідові Кравчуку на лацкан піджака жовто-блакитний значок. Той прийняв, посидів хвилини 4, а тоді зняв піджак і повісив на крісло. Виступав у сорочці – він і тоді вже був "Кравчуком".
4 
35413
Коментарі