- За наших хлопців мені болить й болітиме вічно. Треба щодня за них молитися і вшановувати пам'ять, - говорить 42-річна Олена Окша. Жінка приїхала до Київу зі Слов'янська, аби покласти квіти до пам'ятника Небесній сотні.

18 лютого Україна вшановує пам'ять загиблих героїв Революції гідності. Gazeta.ua дізналася, що підштовхнуло українців сьогодні прийти на алею героїв Небесної сотні, де 3 роки тому було найгарячіше.

 

- Я не приймала участь, але підтримувала Майдан. Хлопці багато чого навчили нас. Я ніколи раніше не думала, що в Україні є Герої з великої літери. Вони дали мені сили на кожен день, - Олена нервово крутить у пальцях червоно-чорний браслет. - Після Майдану перейшла на українську мову. Я люблю її, але ще не дуже гарно розмовляю. У нас всі російською говорять. Заходиш у магазин, вітаєшься, а вони на тебе з-під лоба дивляться.

 

- Они погибли, чтобы нам было хорошо жить, - 51-річна Аніта Сигида допомагає 6-річному сину покласти дві червоні гвоздики до стели з іменами загиблих. До Києва вони приїхали із Запоріжжя. - Я була лише на першому віче. А так носила хлопцям усілякі смаколики, гроші давала. Революція допомогла мені зрозуміти, що я українка. Коли Ющенко почав українізацію, я не сприйняла цього, навіть протестувала. Після Майдану ми в родині перейшли на українську мову. Зараз дивимося українські мультики, фільми з українським дубляжем. Цього року дитина піде в україномовну гімназію.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: "Слава героям Дебальцевого!" - українські бійці вийшли вшанувати побратимів

- З Майданом пов'язано дуже багато. Мій син був медиком на Майдані з початку й до кінця. 15 травня Андрій пішов старшим сержантом медичної служби 24 батальйону "Айдар" і загинув 17 серпня . Врятував життя чотирьом хлопцям, накривши їх своїм тілом, - у 71-річної Тетяни Степанівни Аболмасової тремтять руки й вона впускає в багнюку конверт, із якого випадають фотографіїї загиблого Андрія. - Влада нищить увесь підйом патріотичний, який був у людей. Така байдужість… Фотографії загиблих потрібно було показувати всім по телевізору. Щоб люди бачили й розуміли, якою ціною це все здобуте.

 

18 лютого сиділа біля телевізора, пила чай і готувала Андрію бутерброди. Дивлюсь на екран, а там мого синочка "Беркут" запихує в машину. Я дзвоню, а він уже трубку не бере. Потім розповідав, що їх тримали в Жовтневому палаці. Не били, але всі речі забрали. Кинула все й пішки з лівого берега пішла на Майдан. 19 числа подзвонив Андрій. Каже: "Йди у Михайлівський, бо ми туди перебиратимемось". Пішла до собору. Там я бачила перші жертви. Прапори, якими накривали хлопців, червоніли від крові. Я стала перед ними на коліна. Поранені кричали й стогнали. Тоді зрозуміла, що це початок великого кінця.

 

- У мене ніхто на Майдані не загинув, - хитає головою 75-річна Надія (саме так попросила себе називати жінка) з Києва. - Я була у церкві й замовляла панахиду за своїм померлим сином. Молилася й за цих хлопчиків. А оце прийшла тут трохи постояти. Шкода молодь, за що погинули? Нічого ж не змінилося, влада як набивала собі кармани, так і набиває.

 

- Прийшла до чоловіка, - 50-річна киянка Зоя Сиверчук навіть не намагається витерти сльози з очей. - 18 лютого 2014 року у нього поцілив снайпер. Так і не вийшов з коми, помер. Я сюди частіше, ніж на могилу приходжу. Революція змінила свідомість людей – стали розкутіші. Але того, чого добивався народ, того всього немає. Сподіваюсь, що мої діти й онуки житимуть у прекрасній країні без корупції. Мій чоловік загинув не даремно.

×