На в'їзді до Покровська Донецької області - хати з побитими шибками. Вікна закладені мішками з піском. До перейменування називався Красноармійськ.

Покровськ - перше місто в маршруті фестивалю "З країни в Україну". Цього року, на відміну від попередніх двох, зі столиці не привозять готові проекти та майданчики. З Києва та Харкова їдуть не рішення, а допомога. 11 міст Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей, якими мандруватиме фестиваль, мають навчитися облаштовувати своє життя, за задумом організаторів.

У місті чисті просторі проспекти, охайні дворики. На стовпах оголошення про поїздки до Криму та в Донецьк. Місцеві кажуть, мандрівка в окупований обласний центр обходиться у 750 грн. Тема останніх тижнів у розмовах - декомунізація.

"Я за перейменування. Тільки не на Покровськ. Таке враження, що місто на честь шахти назвали, - киває фотограф 28-річний Олександр на Покровське шахтоуправління. - Назву треба було повертати давню, першу - Гришине. Ну і що, що поруч село таке? Критики жартують, що тоді їздили б за маршрутом "Гришине-Гришине".

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фестиваль "З країни в Україну" підбиває перші підсумки на Донбасі - ФОТО

"Офіційна дата народження міста — 1775 рік, коли почали будівництво Катеринославської залізниці. Виникло як залізничне селище. Побудували депо, станцію, вокзал. Назвали Гришино, - каже історик Сергій Луковенко, 63 роки. Він входив до обласної комісії з перейменування. - 1934 року комуністи перейменували селище на Постишево. Потім Постишева розстріляли і місто стало Красноармійським. 1962-го зробили Красноармійськ і дали статус райцентру та міста обласного значення. Торік почалася дискусія, як переназвати ще раз. Пропонували 18 назв. Зокрема - Прокоф'євськ на честь композитора, який тут працював. Хотіли зробити туристичну Мекку для його шанувальників. Спершу їдете у Прокоф'євськ, а потім у Сонцівку, де він народився. Та більшість городян проголосували за Покровськ. Я не проти Покровського району, а от місту назва не пасує. Це місто залізничників, а не шахтарів".

 

Взяти участь у фестивалі в Покровську зголосилися близько сотні волонтерів, переважно студентів. Вони разом із організаторами влаштували лекції, майстер-класи. Сергій Луковенко читає лекцію про Покровськ. Місту 140 років. Каже, бути істориком тут важко, бо ніхто не знає ні історії міста, ні села.

"Не цікавляться. У кращому разі скажуть про 1917 рік, - каже. - Донбас - це люди без історії. Дивляться досі російські канали. Я перестав дивитися телевізор. Бабусі і дідусі ностальгують за ковбасою по 2,20 при Радянському Союзі, а середнє покоління - по Януковичу, бо при ньому був мир і більші заробітки".

Розмовляємо на східцях Донецького національного технічного університету. Він переїхав з окупованого Донецька. За офіційними підрахунками, у Покровську 20 тис. переселенців.

 

"Місто за два роки зросло. Бувають черги в магазинах, банках, - каже 87-річна Людмила Василівна. Працює прибиральницею в місцевій музичній школі ім. Леонтовича. До Покровська переїхала за чоловіком, коли їй було 24 роки.

У школі ремонт. Іде урок з фортепіано. Людмила Василівна порпається біля клумби. Поруч із квітами - новенька криниця.

"Поставили позаторік. Коли обстрілювали неподалік міста, були страшні перебої. 3,5 місяці не було води. Люди пробурили коло будинків свердловини. Біля нашої школи теж зробили криницю. Брати з неї воду можна, але нащо? Все підведено до будинку. Для нас це благодать. Місто навчилося вирішувати проблеми самотужки".

"У Покровську все перерито. Влада обіцяє цілодобове водопостачання. Досі воду подають з 5 до 10 ранку, а потім увечері - з 5 до 10, - каже 20-річна Ліля Борова. - Часто матері дітям кажуть: "Помий сковорідку після п'ятої". Вранці не встигають".

 

"Я пам'ятаю ще Красноармійське. Захолусне містечко було. Зараз порівняно з навколишніми населеними пунктами - це промисловий і культурний центр. За останні роки Покровськ багато здобув. Став чистішим. Маємо Палац культури, промислові підприємства. Он донецькі до нас перебралися — це ж теж про щось говорить?, - каже Сергій Луковенко. – Тільки молодь від нас їде, переважно щоб сховатися від армії. Місяців три я сидів на рюкзаках. Був складений мій наплічник та жінчин. Думали: щойно перший снаряд у Красноармійську розірветься, одразу тікаємо. Бог милував. Бомбили сусідню Гродівку і Добропілля. На тому війна у нас і закінчилася, але фронт був поруч. Щодня дрижали вікна. Але хлопчики вистояли".

"Перепереселенці" - так жартують про себе ті, хто свого часу виїхав із Красноармійська, а тепер з окупованого Донецька повернувся до рідного міста.

"Більшість молоді мріє якнайшвидше виїхати. Раніше - їхали до Донецька. Тепер - у Дніпро чи Київ. Коли в Донецьку був референдум, ми навіть не думали, що все так серйозно. Здавалося, мине воно. Якось дружині її мама телефонує: "Наташо, тікай звідти. Там у вас такий мітинг. Я по "Росія 24" он-лайн-трансляцію дивлюся. Що робиться!" А вона в цей час іде тією вулицею - нічого немає. Тепер знаємо, що таке інформаційна війна, - каже фотограф Олександр Рижков. - З півроку сиділи в Красноармійську. Чекали, що все налагодиться. Перевели роботу в домашній режим. Потім знайшли роботу вдома. Тепер думаємо переїхати до столиці. Тут роботи немає".

 

Питаємо в історика, що варто подивитися в місті.

- Треба йти на вокзал, - однозначно запевняє Сергій Луковенко. - Це одна з найстаріших будівель, зведена 1883-го. Серединка історична, а по боках добудували вже потім. З одного боку від вокзалу - колишні казарми кінця ХІХ ст. З іншого боку - музична школа, де два роки викладав Леонтович.

Із центру міста до вокзалу радять їхати маршруткою за 3 грн. Кажуть, іти довго, цілих 15 хв.

Вокзал розчаровує: усі ознаки історичності сховані під сучасним пластиковим покриттям.

"У нас зазвичай ходять в піцерію. Їх три роки тому відкрилося дуже багато. Є два заклади, що продають суші, але вони несмачні. Більшість молоді нікуди не ходять, бо немає грошей. Сидять на лавочках у центрі з телефонами і переписуються в соцмережах. Іноді катаються на скейтах біля міськвиконкому. В Покровську важливо знати, куди не треба йти", - каже дев'ятикласниця Марія. Пояснює: щоб не потрапити в неблагополучний район.

- Мені треба добре випросити у батьків, щоб погуляти увечері. Садять на таксі до центру. Назад - так само. Приходжу не пізніше дев'ятої. Таксисти менш як за 60 гривень не повезуть, - каже дівчина.

"Торік працювала журналістом у місцевому виданні. Живу в селі під Покровськом – 40 хвилин пішки. Двічі на день перетинала поліцейський контрольно-пропускний пункт на виїзді з міста. Раніше цією дорогою завжди на Донецьк їхали. Коли переходжу, питаю: "Ну що, як справи, хлопці?" Іноді номер проходить і не перевіряють, але частіше треба витягати паспорт, або й показати сумку".

"Вчу мови, займаюся спортом, хоча це й дорого. Та краще так, ніж на лавці з насінням, - каже 17-річна Карина, студентка 2-го курсу місцевого педагогічного коледжу. Вчить п'ять іноземних мов. Хоче вступати до вузу у Бердянськ чи Київ. - Не кожному по кишені 250 гривень на місяць за спортзал. А якщо займатися з тренером, то 450. Ще повідкривали модельні школи. Спершу ця мода була прийшла з Європи до мегаполісів – Києва, Львова. Тепер до нас. За 2,5 місяця навчання беруть 2 тисячі гривень. Батьки раді. Засмучує тільки ціна. Але вірять, що це окупиться, коли дитина переїде до великого міста".

 

Будинки у Покровську втопають поміж клумб. На невеликих городах біля приватних будинків поруч із кабачками, буряками й огірками біліють ромашки, лілії. У дворах стоять саморобні тварини-скульптури із пляшок та іншого мотлоху. Навпроти однієї з багатоповерхівок місцеві побудували будку для триногого пса. Прилаштували знак "тут інвалід".

 

Протягом години до місцевої дитячої бібліотеки заходить восьмеро дітей. Просять книжки за шкільною програмою.

"Шалену популярність мають детективи та романи для підлітків. Коли я прийшла на цю роботу після училища, таких не друкували. Цікаві книги заохочують до читання", - говорить бібліотекар, 43-річна Олена Васильєва, працює тут 20 років. Показує "Поцілунок по емейлу", "Юрген плюс Анна дорівнює любов".

Поповнюють бібліотеку раз чи двічі на рік. Закладу виділили гроші на меблі та іграшки для проекту "Бібліоняня". Це місце, де батьки можуть залишити малюка на кілька годин, якщо виникла така необхідність.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Пройшов другий день фестивалю маленьких міст "З країни в Україну" - ФОТО

Бібліотека налічує два ноутбуки, інтернет – по 5 грн/год.

"Палац культури має кілька філій. Це пристосовані для гуртків квартири. Міське педучилище постачає фахівців. Однак ті клуби в жахливому стані. Років з десять говорять, що їх закриють. Та дітей завжди багато. Куди їм податися влітку?".

Питаю, скільки в місті книжкових магазинів.

"Один, маленький. Там продають дешеві детективи. Є ще кілька книжкових точок. Та окрім канцтоварів, преси і розмальовок там навряд чи можна щось знайти".

 

×