Донька відомого українського актора Григорія Гладія 31-річна Євгенія Гладій, вважає, що українські актори, які працюють в Росії, повинні позбуватися "комплексу меншовартості" і вимагати ставитися до себе з повагою.

 

Євгенія Гладій народилася у Києві в сім'ї акторів Григорія Гладія та Олени Кривди. Закінчила Київський національний університет театру, кіно й телебачення ім. Карпенко-Карого. Живе і працює у Литві. Паралельно знімається у Москві та Санкт-Петербурзі. Розповідає, що в Україну запрошують рідше.

Як в Росії ставляться до українських акторів?

В Москві всіх акторів поділяють на "московських" і "наших". Московським, під час зйомок, у перерві між дублями ставлять стільці, щоб перепочили, а наші - стоять. Це якийсь комплекс меншовартості. І вже навіть російські актори не витримують і наполягають - "Дайте їм стільці, пледи, чаю якогось". У свій час, я їх висобачила і мені завжди нормально платили і ставилися з повагою. Найбільша проблема українців за кордоном, особливо в Росії - вони часто приховують своє походження. Дозволяють собі та у своїй присутності принижувати українців. Найбільше "антихохловських" розмов чула якраз від українців. Я ніколи не розуміла чому свого походження треба соромитися.

Що ти думаєш про ситуацію з кіно в Україні?

Коли я була тут, триста років нікому не була потрібна. Як тільки поїхала до Москви, а в анкетах писала "Женя Гладий. Москва-Киев", а не "Киев-Москва", ставлення до мене одразу змінилося. Інколи до смішного. Мені часто приходилося дзвонити моєму московському агенту, щоб вона звідти подзвонила до Києва і мене запросили на проби, бо тут київських акторів не беруть. І мене покликали. В Україні були і є багато талановитих людей - Ані Яблонська, Наталка Ворожбит. Останню, до речі, добре знають в Європі, дуже поважають у Росії, але не знають тут у нас. Не буду називати прізвищ, але є російські актори, які знімаються в Україні за штуку баксів, а в Москві - за триста, і вважають, що це нормально. Зараз, правда, дехто з них знявся у великих проектах і отримав багато грошей. В Україні, на жаль, мало знімають свого. Легше викупити права та ліцензію у BBC на зйомки якогось іноземного проекту.

За яких обставин вперше дізналася про Майдан?

Найменше в житті мене цікавили політичні історії. Але все змінилося взимку. 18 лютого я була у Вільнюсі на репетиції. Дзвонить київська подруга і каже, що не може зв'язатися з моєю мамою, яка пішла на Майдан, де на той час вже розстрілювали людей. Ввечері мені вдалося поговорити з мамою по скайпу. Розповіла, що їх там затиснули в щільне кільце. Мама виколупувала бруківку і носила їх хлопцям. Бачила як виносили мертвих. Обмивала перекисем водню пораненим руки. У неї вони стали білі від опіків. Батько в цей час теж був у Литві і теж дуже уважно стежив за подіями.

Про що думала в той момент?

Хотіла все кинути і приїхати сюди, бо була впевнена, що моє місце тут і я повинна чимось допомогти. Мама була там практично щодня. Ледь не щодня поселяла в себе якихось людей, але мені їхати заборонила. Приїхала пізніше. Крім того, прораховували варіант, що якщо почнеться щось дуже серйозне, то треба було б забирати маму до себе. Ті російські колеги, які знали, що я живу в центрі столиці писали мені і дзвонили аби хоч щось дізнатися про те, що насправді відбувається у Києві. Одні підтримували в повідомленнях: "Вы молодцы, может хоть вам удастся вырваться". А були й такі, що писали: "Женечка, не едь в Киев, у вас там стреляют за русский язык".

Що з приводу російсько-українського конфлікту думають литовці?

Я працюю в "Російському драматичному театрі Литви". Принципово не вступаю у діалоги з колегами на політичні теми. Але, вже не маю терпіння дивитися на те, як люди вірять у брехню. Литовська молодь підтримує Україну. Вони мають інтернет і фільтрують інформацію. Чого не скажеш про литовських росіян, які дивляться російські канали. Вони не те щоб пропутінські, швидше проросійські. Коли почався Майдан останні розповідали мені, що у Києві бандити на Майдані відбирають квартири у людей. Це ж треба було так зазомбувати людей.

Чому так багато росіян довіряють російському телебаченню?

Я не знаю. Для мене це загадка. Наведу лише приклад, як працює "Лайфньюз". У день, коли загинув Нікіта (Нікіта Ємшанов – російський актор, з яким Євгенія жила в громадському шлюбі. Загинув 2011-го в автомобільній аварії - Gazeta.ua), зателефонувала мені жінка і представилась працівником прокуратури. Ну, думаю, з прокуратури дзвонять, треба розповідати. Почала витягувати з мене інформацію про Нікіту: коли востаннє бачилась, говорили. Я навіть розповіла як зв'язатися з мамою. Через 15 хвилин мені телефонує агент Нікіти і питає: "Ти що давала інтерв'ю?".  Кажу: "Ні". Відкриваю інтернет, а там такі подробиці, яких я взагалі не говорила, цитати і якась фігня, що він пив і буянив. У мене в Москві купа друзів. Московський театр "Doc", в якому я працювала - це такий собі антипутінський осередок. Але зараз, дві третини тих, кого знаю, несуть таку єресь, що стає страшно. Я не знаю, що з ними роблять. Мій двоюрідний брат Михайло, який працює в українському виданні вважає, що російське телебачення використовувало і використовує 25-й кадр. Якось, жартома вирішила подивитися російські новини по "Першому". В сюжеті йшлось про можливі санкції з боку ООН стосовно України. Але, тільки в кінці сюжету було уточнення, що Росія, мовляв, сподівається на те, щоб так було в результаті. Це було так завуальовано, щоби всі справді вважали, що через невиплату пенсій з вини Майдану та його організаторів, Україну покарають. Уявіть собі. 

Як сприйняла окупацію Криму?

Я щороку їздила в Крим. Тепер поїду куди завгодно, але не туди. Мала там купу друзів з кримських татар. Друг Наріман працював на винному заводі. Я пам'ятаю як народжувалася кожна його дитина. Я настільки довіряла йому, що без проблем залишала в нього свої документи, гроші. Він завжди зустрічав мене з потяга, вдома готував смачний шашлик. Наріман розповідав мені, як після депортації татари поверталися до Криму. Їм нічого не повернули. Починали все з нуля. Жили в старих бараках, без ванни. Весь Коктебель – це московські дачі. Там немає татар. На узбережжі, крім як працюючих, теж. Всі татари живуть у центрі Криму, м'яко кажучи не курортній зоні. Те, що вони пашуть – велике діло. Для них повернення в цей "руській совок" – ідейний момент. Вони дуже пам'ятають свою історію і не відпускають її. Злопамятні, як і всі мусульмани. Після референдуму в березні, моя мама попросила зв'язатися  з Наріманом. Він написав: "Женя, никто наш дом не отнимет. Мы никуда отсюда не уедем". Ми запропонували переїхати до Києва. Пізніше написав: "Нам дали 90 дней на роздумья, дабы решить принимать ли русское гражданство. Если нет, отберут всё кроме квартиры". Зараз він не виходить на зв'язок. Розумію, що в нього все добре, але він не відписує. Гадаю, він прийняв російське громадянство. Все таки у нього троє дітей.