- Я любив Донбас якоюсь невмотивованою, але потужною любов'ю, мені вірилося, що де-де, а в цьому краю сильних людей рештки комунізму відімруть найшвидше, - пише письменник із Макіївки Олексій Чупа у своєму другому романі "Бомжі Донбасу. Homo Profugos". У червні вона вийшла у видавництві "Discursus".
Автор розповідає про чотирьох бомжів Макіївки. Малевич, Славко, Сєрий і Кубік опинились на вулиці не з власної волі, у когось захопили квартиру, інший втратив роботу, коли завод збанкрутував. У романі бомжі розмовляють українською. Їм часом здається, що українською на Донбасі спілкуються лише вони.
11 липня у столичній книгарні "Є" на вул. Спаська, 5 відбудеться презентація книжки за участі автора. Gazeta.ua публікує фрагмент роману Олексія Чупи "Бомжі Донбасу. Homo Profugos".
***
Мене звати Малевич. Ну, точніше кажучи, Малевичем мене називають ці троє, а колись у паспорті було зафіксоване справжнє ім'я та прізвище, та й паспорт, власне, був. На вулиці я опинився внаслідок досі незрозумілої мені махінації з нерухомістю. Просто одного разу прийшов додому, а там стояв інший замок, у квартирі – чужі люди, які віддубасили мене просто під дверима мого помешкання, а потім погрожували зброєю. З тієї хвилини я зрозумів, що нова реальність найшвидше формується, коли тобі в потилицю впирається дуло пістолета. Я від такого просто оторопів. У міліції мене слухати не захотіли, в усіх установах, куди я звертався, запевняли у тому, що я взагалі не існую.
Іти було нікуди: роботи в мене теж не було з певного часу, отже, я став безхатченком. Ну а Малевичем мене обізвав Славко на початку нашого знайомства, коли я, тільки-но опинившись на вулиці, від безнадії спробував стати вуличним художником і малювати охочих за скромну платню. Малювати добре я ніколи не вмів, себто малював трохи краще за Остапа Бендера. Виходить, я був взагалі неконкурентоспроможний, і тому протримався на нашому Бульварі Вільної Творчості рівно три дні, після чого мене сильно побили два гопники за те, що не зумів намалювати кобилу, перепрошую, кохану одного з них. Коли поклали мої руки на бордюр і з усієї злості вдарили по пальцях, у мене начисто відбило бажання малювати та й взагалі нести в цей світ добро й світло. Потім я сидів перед фонтаном і змивав кров із обличчя, розлякуючи дітлахів, а Славко підійшов, подивився мої ескізи і здивувався, що мене не добили. Ось так ми й потоваришували.
Славко тоді привів мене до ставка, де сидів маленький сумний чоловік і над вогнем задумано смажив голуба. Він навіть не повернув голови на моє привітання. Лише потім я дізнався, що звати його Сєрий. Хто він, звідки і як опинився на вулиці, я досі не знаю, він дуже мовчазний, часом навіть здається зверхнім. Хоча словосполучення "зверхній бомж" здається мені дуже смішним. Але я підозрюю, що Сєрий має залізну волю й характер, і це довів один випадок, про який я розповім трохи пізніше.
Славко, на відміну від Сєрого, тоді розповів усе, що я хотів дізнатися, з тією лише умовою, щоби потім нічого не перепитувати і ніколи більше не задовбувати. Він був західняком, здається з-під Тернополя. Уся його родина після розпаду СРСР раптом занервувала, налагодила якісь старі, майже втрачені зв'язки з ріднею за океаном, дочекалася перших виборів, подивилася на першого президента, а тоді перехрестилася та змоталася до Канади. А Славко ось приїхав на Донбас. Це було на самому початку 90-х – на зорі незалежності. Він ніби приїхав працювати на один із металургійних комбінатів Макіївки, але насправді – з місією навернення мешканців Донбасу до українства. Наскільки я розумію, із мріями про єдину неподільну Україну, якою вона була в його, Славчиному, уявленні, він розпрощався досить швидко. Проте варто відзначити, що, не зумівши з оточуючих зробити взірців для наслідування і перетворити їх на фундамент нації, він не втратив власного вогню і досі живився ним. У будь-якому випадку, говорив він виключно українською, хоча йому за це час від часу неслабо діставалося від нарядів міліції та випадкових биків на вулицях. Більше того, Славко, ставши стрижнем нашої компанії, непомітно зробив так, що ми й самі почали говорити українською, перестали стидатися цього та навіть більше – іноді ми й справді вважали, що мова, якою говориш, важливіша за кусень хліба, який їси. Щоправда, після семи-десяти голодних днів такі думки, мушу визнати, ненадовго зникали.
Влітку, коли ми не розбігалися поодинці містом у пошуках їжі, а блукали маленькою зграйкою, безперестанно перемовляючись лише одне з одним, мені здавалося, що українською мовою в Донбасі говоримо тільки ми – страшенно мала кількість незрозумілих людей, четверо нещасних бездомних. До речі, думаю, що я не так уже й помилявся.
Отже, я, Славко та Сєрий спочатку жили втрьох, а згодом до нас приєднався Кубік. Історія його появи в наших картонних коробках дика. А було все так: півтора року тому ми блукали неподалік ринку, спокійно збираючи пляшки та недопалки. Біля підземного переходу стояли намети азербайджанців із овочами та фруктами. Проходячи повз них, ми зауважили натовп, що радісним улюлюканням супроводжував якесь дійство в середині створеного ними кола. Судячи з голосів, які долинали з епіцентру, когось били. Сєрий рвонув туди, ми за ним. Ледве проштовхавшись крізь натовп роззяв, ми побачили двох охоронців із ринку, які кийками лупцювали молодого хлопця. Той закрив голову і у відповідь на удари тільки стогнав, а натовп під'юджував охоронців гамселити ще. Поруч із хлопцем лежало кілька розтоптаних яблук. Сєрий зробив крок уперед і голосно сказав:
- Облиш його. Навіть якщо винуватий – йому вистачить!
Натовп затих, охоронці дивилися на Сєрого, а звідкілясь із юрби пролунало з кавказьким акцентом:
- Слышь, хохляра! Дамой вали, а то щас рядом ляжешь!
Молодик, скориставшись паузою, важко підіймався і намагався хоча б трохи привести себе в порядок. Сєрий, не зважаючи на вигуки юрби, повторив вищому з охоронців:
- Відпустіть його, хорош уже лупцювати.
Охоронець раптом лиховісно вишкірився, підійшов до Сєрого впритул і голосно, щоб усі чули, крикнув:
- Отсосешь мне сейчас – малой твой! Если нет – я его искалечу нахрен, он мне все равно не нужен!
Азербайджанці за нашими спинами заржали, як коні, але Сєрий, дивлячись охоронцеві прямо в очі, відповів:
- Домовились. Давай, починаємо.
Здоров'як здивовано поглянув на Сєрого, бо очевидячки чекав іншої відповіді, але пацан сказав – пацан зробив, нема куди подітися. Натовп спочатку завмер, але потім в очікуванні незлої забави почав тіснитися довкола охоронця й нашого друга. Малий на це все дивився переляканими очима і, судячи з порухів уст, читав "Отче наш".
***
2 
4880
Коментарі