Цього тижня на честь річниці Революції гідності Gazeta.ua щодня публікуватиме фіналістів конкурсу "Новела по-українськи" від журналу "Країна". Їх журі відібрало із 109 учасників. Цьогоріч конкурс присвятили Євромайданові. Сьогодні ви зможете почитати одну з найліричніших новел - "Дочекатися весни" Андрія Клименка. Він посів третє місце.
Якби час рухався в іншому напрямку, він міг би рятувати життя,
проте він не може обирати, обирають - люди, напрямок - теж...
ДОЧЕКАТИСЯ ВЕСНИ
Коли вона лежить на лавці, поклавши голову йому на коліна, з її волосся завжди можна виплутати аромати східних прянощів, які приносять до її узголів'я східні вітри, перетинаючи Кашмір і безлюдні степи Каспію. Іноді можна віднайти пелюстки якихось екзотичних південних квітів, або почути тяжке дихання морозних вітрів поміж її волосся, в якому вони звично спиняються перепочити і зігрітися. А ще вона мала справді солодкі вуста, бо навіть посеред цієї зими-з-широко-зачиненими-вікнами, до квартири прилітали бджоли збирати нектар з її губ, тому чай вона звично пила без цукру. Зелений.
Говорила йому: "Головне дотягнути до весни і ти побачиш, як всі ці непохитні чоловіки з обличчями середньовічних теракотових статуй стануть м'якшими. Як їхні серця всередині почнуть достигати, наче помідори, і чекати на ніжні дотики рук південних дівчат, що збиратимуть плоди тепла і весняного сонця у їхніх тілах, - посміхалась вона пестливо, - і тоді вони кинуть всі ці свої щити, палиці і підуть на лавочки підставляти свої обличчя і руки теплим травневим вітрам". Її голос, як завжди грайливий, звучав впевнено, він навіть вірив їй, проте тільки і думав, щоб жаринка з вогнища в бочці, біля якого вони грілися ось уже півночі, не дотягнулася до її обличчя.
Чесно кажучи, він не збирався сюди приходити взагалі, але вона постійно виривалася з його обіймів вечірніх і збиралася на цю площу вкотре, з їхнього ліжка, на холод і моторошну вологість. Може, він був тут просто через ревнощі до цього майдану, може, він бажав би, щоб все це скінчилось якнайшвидше з будь-яким результатом, лише б вона покинула ці дурниці і нарешті ночувала з ним. Спочатку він відпускав її так. Ну як відпускав – вона збиралась опівночі, робила бутерброди, чай і йшла собі. Але тепер усе стало гірше: Майдан в оточенні полум'я та щитів, були вбиті і коли вона вчергове опівночі прокинулась, він підвівся також, нічого не сказав, одягнувся, з'їв одну нею приготовану канапку і вийшов слідом.
***
В церкві було темно і трохи моторошно, Чоловік відчував погляди всіх святих, ікони з чиїми зображеннями нависали над ним, і здавалося давили йому на груди срібними оправами, забиваючи дихання. Стояв біля місця, де ставлять у храмі свічки, і дивився, як вогонь описує незрозумілі фігури, наче кобра, що слідкує за рухами факірової дудки... Але свічка миттєво згасла. Лишила на його обличчі, яке освічувала, темний слід. Не задимівшись, як зазвичай, коли її задувають. Чоловік витягнув її зі свічника і біля виходу віддав послушниці, яка повернула йому гроші.
***
Лом був страшенно холодний, тому раз-по-раз він його опускав до грудей, аби вивільнити і розтерти руки, зрештою знову його беручи і вибиваючи бруківку з тротуару, по якому він так любив ходити з нею літніми сутінками, збираючи відблиски ліхтарів на власних зіницях і тримаючи її за руку, невимушено дотикаючись до шиї та плечей, на що вона відповідала як музичний інструмент - лагідно і натхненно. Відтепер же, нічого не лишалося як руйнувати все те, з чим були зв'язані милі тобі спогади, аби не втратити те, що любив по-справжньому. "Хай там як, подобається мені це чи ні, але вона відчуває все це краще, вона знає все наперед, - апелював Він, - В неї сонце живе всередині, вона бачить те, що я навіть не можу почути. Вона іде життям, обираючи лише мінні поля, і проходить їх, обираючи безпомилково лише міни, лікуючи потім рани довгими розмовами. Але ж проходить! Навіть якщо нічого не вдасться, головне не втрачати віри, не втрачати любові, не втрачати її". Закинувши бруківку у стертий понівечений мішок, він легким зусиллям клав його на плече і ніс на передову, як власні переконання. А Вона ходила поруч, розповідала історії, в які він не хотів вірити, мовчала тоді, коли хотів її чути, доки Вони блукали лабіринтами між наметів, теплих від нагрітого подихами повітря поснулими всередині демонстрантами, слухали, як трубач награвав знайомі мелодії, тримаючи ритм власними серцеударами, читали вірші, автори яких не були поетами і прикладали власні кроки до шкіри Майдану: здертої, обгорілої, понівеченої.
***
Чоловік довго розмовляв з жінкою років сорока, що сиділа навпроти, поклавши свою долоню на його, і уважно відслідковуючи кожен його погляд, погляд, який робить її щасливою. Говорив він мало і переважно замість сказати слово, обирав підносити до вуст гарячу від напою філіжанку, з відбитком його губ на поверхні. Поруч бавилась зовсім маленька дівчинка з світлим волоссям, її посмішка і була власне щирістю, якщо така є, її радість і була радістю абсолютною, її щастя було невимовним і одночасно сповненим скрикувань, коли лунав дзвінок у двері від його руки. Вона рідко бачить Чоловіка, свого тата, і коли він є, не бажає злазити йому з рук, постійно знаходячи привід аби опинитися на його колінах: показуючи нові іграшки, ним же подаровані, розповідаючи йому про все те, що він давно знає і запитуючи те, на що дорослі не відразу зможуть відповісти. А Чоловік, попри всю свою статечність, не може стриматись і всі його слова звернені до дівчинки набувають пестливих закінчень, всі рухи грайливого забарвлення, вся його мужня сутність стає дитячою. Він – батько, а не просто чоловік.
І коли він нарешті договорить і поставить чашку на стіл, можна зауважити, що філіжанка на початку побаченої нами розмови була пустою, а тепер стала повною, хоча в неї нічого не доливали, а коли він вийшов з квартири, сів в автомобіль і рушив, дорога та перспектива за лобовим склом віддалялась, а в дзеркалі заднього виду зображення ставали ближчими.
***
- А ти одружишся зі мною? - запитала раптом Вона.
- Не знаю, - сказав Він, думаючи, що не спати о 4 ранку справді шкідливо для жінок.
- Чому? - відкинула пасмо волосся з очей, ніби погрожуючи.
- Тому що я нічого не знаю про майбутній час, він мені чужий навіть фонетично.
- А як же ти хочеш жити без майбутнього часу?
- Я хочу жити з тобою, а не з ним. Проте в ньому. Говорити і бути - це різні речі.
- Тому це означає "так, але не скажу"?
- Тому це означає: "не скажу, але можливо так", - усміхнувся він, кепкуючи. Напевно, вона була задоволена, хоча і не до кінця, що було б не менш шкідливо, ніж не спати о 4 ранку.
- А ти думав про дітей?
- Взагалі про дітей?
- Про наших дітей, - обірвала вона, злегка закотивши очі, мовляв: з яким ідіотом я зустрічаюсь, - Про те, які риси вони успадкують від мене, а які від тебе? Чомусь я думаю, що коли в нас буде дівчинка, після хлопчика або перед, не знаю точно, то в неї буде твоя посмішка.
- Я взагалі мало уявляю, що дівчинка в зовнішності може успадкувати від батька, хай краще успадковує від тебе, тоді-то я зможу виховати тебе, хоч вже в іншому образі як слід, - лукаво розсміявся він, повівши бровою.
- В нас взагалі будуть діти?.. - запитала Вона, якось дуже щемко, ніби шукаючи підтримки, ховаючи очі, відсторонивши погляд. Вона прагнула, щоб Він просто дав ствердну відповідь, не як гарантію, а хоча б як прагнення бути батьком.
- Можливо, коли наступить час. А час наступає, як вороже військо і як здоровань у метро на ногу одночасно, - похизувався грою слів Він, - Спочатку можна не помітити, але коли намагаєшся піти - не можеш зрушити, заземлений купою речей і відчуттів, які нікуди не подінуться. І от стоїш і чекаєш, як час наступатиме далі, загрожуючи життю твоєму і твоїх близьких, не даючи змогу навіть відвернутися, аби не бачити, як він забирає тих, хто тобі дорогий, - глянув на палаючі шини Він.
- Ти про що зараз?
- Не знаю.
***
Чоловік був зовні більш ніж спокійний і думав про те, як нарешті приїде додому і поцілує своїх доньку і дружину. Про те, які ніжні в маленької ручки і як старанно вона вимовляє слова, що погано їй піддаються. Рухався всіма коридорами цього будинку, повз двері, що тягнулися вздовж коридору, підіймаючись по сходах... спиною до руху, і роблячи це так впевнено, ніби тільки так сходами і підіймається.
***
Був ранок, сонце вже було високо, під постаментом свободи здіймалось полум'я, ніби вона (Свобода) була засуджена до очищення вогнем інквізицією, лунали заклики і Майдан перетворився на штормове озеро, яке виходило з берегів. І був кінець зими, і Він захлинався власною кров'ю, а Вона повітрям і сльозами, збираючи кров з його підборіддя губами та поцілунками, якими колись могла залікувати будь-які рани, а тепер просто кричала так розпачливо, як можуть кричати лише жінки, так болісно, як можуть кричати лише ті, хто втрачають все, з таким жахом, з яким втрачають любов. В ньому проростала смерть, пускаючи пагони по артеріях, венах і судинах, ось тоді, коли очі Його пропускали все менше світла до обителі, в якій назавжди поселиться темрява, Він говорив приблизно так: "Головне, сонечко, дотягни до весни. Тоді пташки почнуть літати вище ніж зазвичай, чіпляючи крилом сонце, намагаючись розкрутити його, тоді все почнеться". І вона побачить, як у холодному повітрі, його останній вологий і теплий подих підхопить вітер назустріч весняному теплу.
***
Чоловік бачив дуже детально, як Вона схилилася над Ним, здригаючись при кожному подиху. Гвинтівка тепло лежала в долонях. Раптом Чоловік побачив, що з грудей вбитого вирвалась куля і так повільно, як він ще ніколи не бачив, летіла до його рушниці, ввірвавшись у ствол так спритно і сильно, що йому аж віддало в плече, а гачок він відпустив.
Він і Вона тепер стояли про щось розмовляючи, ніби нічого не сталося. А Чоловік прибравши погляд від оптичного прицілу, не міг їх тепер і знайти серед велетенського натовпу. Відставивши гвинтівку, поглянув на годинник, але стрілки на циферблаті ішли в іншому напрямку.
4 
35413
Коментарі