Частина мистецтва потребує безумовної підтримки суспільства, фінансування в різних формах, із додаткових джерел. Наприклад, дитяче мистецтво. Десь чув, що в Австрії кожна школа має власний духовий оркестр. Це – культура. Яке фінансування потрібне для духового оркестру? У школі є учитель музики, робота якого вже оплачується. Йдеться не про гроші, а про організацію. Потрібно організувати такий оркестр, але в кожній школі, і тоді буде величезний ефект. Не йдеться про комерціалізацію цієї частини мистецтва. Суспільство має спрямувати сюди стільки ресурсу, скільки на це потрібно. Так само з мистецтвом "корінним", генетичним. Особливо, якщо є ризик, що воно може зникнути. Держава має опікуватися деякими видами мистецтва, які не є масовими. Решта мають залучати інвесторів самостійно. Те, що вартує, має гарно продаватися. Якщо не продається, нема інвесторів, значить одне з двох: або воно нічого не вартує (не справжнє мистецтво, а його бліда копія), або ми його погано продаємо. Чекаємо, що до нас самі прийдуть із грошима.

Насправді широкий жест - це були самі "Брати Гадюкіни". Всі інші – споживачі цього унікального мистецтва, історичного феномену в українському суспільстві. Я – киянин. Ці хлопці зі Львова для мене раніше були на певній культурній дистанції. Щасливий, що відбувся цей триб'ют, що це дало можливість зробити українців ще більш самодостатніми. Бо у нас є таке явище, як "Брати Гадюкіни". Багато нарікають: два українці – три гетьмани. Це абсолютний нонсенс. Підготовка і проведення цього триб'юту- то був такий рівень кооперації, дружби й любові між музикантами, що я, сидячи в залі, подумав: "Щастя є!". У нас, українців, горизонтальні зв'язки – найпотужніші в світі. Слабкі вертикальні зв'язки. Це був не широкий жест, а шанс для нашого банку долучитися до чогось значного в культурному та історичному сенсі. Ми, як банк, зіграли ще й роль координатора – зібрали інших спонсорів.

Так, приміром, мій власний проект – не як банкіра, а як людини, яка "бавиться" музикою. Ми з друзями записали рок-мюзикл "Got to be free". Тричі його поставили в Києві. Дехто з нас – професійні люди з мистецтва: Іван Леньо, Дмитро Ленартович, Сергій Проскурня, Євген Нищук, а також аматори – Данило Білак, Марина Богун, я. Люди з різних сфер життя. Горизонтальні зв'язки, жодних вертикалей. Це – про співпрацю, насолоду, якість продукту. Люди згуртувалися й отримують задоволення від спільної роботи.

Це – зовнішня картинка. Спершу треба стати Кончаловським, а потім прийти зі своєю картиною до банку. Фінансування дають не за картину. Дають людині, яка вразила. Банки переважно не дають кредити просто під заставу. Цим займаються ломбарди. Банки дають кошти конкретним людям на конкретну справу. Часто закидають банкам: чому не даєте кредити на інновації? Даємо, але не всім. Фінансисту складно визначити, де фантазії геніальної людини, а де – просто безперспективного фантазера. Часто це суб'єктивна оцінка. Є розрахунки, але є і оцінка ініціатора на зрілість, аргументованість бачення, здатність управляти. Тут багато чинників. Коли маєш намір надати фінансування на мистецтво вимірюєш людину, яка приходить по гроші.

Кредит – це гроші, які взяли у вкладників і дали іншим людям на ризиковані операції. Між тим стоїть якийсь функціонер – який має зобов'язання повернути гроші вкладникам. Тому й оцінюємо, чи є попит на той чи інший вид мистецтва, чи можуть ці гроші повернутися. У кредитах на мистецтво не бачу перспективи. Зате спрацюють інвестиції. Це венчурний капітал, більш ризиковані проекти. Там отримують більші доходи, але й готові більше втратити.

Комерційні – ні. Є інвестиційні банки. Вони готові інвестувати цей венчурний капітал у ризиковані об'єкти. Це не завжди мистецтво. Частіше – нові технології, стартапи, ІТ.

Усі. Окремі види мистецтва мають більше відомих прикладів успіху. Інші теж мають, але ми про це не знаємо. Вакарчук, Скрипка. Вони створюють більше, ніж концерти – це політичні музичні суспільні події. Не сумніваюся, що були і є ті, хто хотів би інвестувати в них. Та це не означає, що багато хто готовий інвестувати в музику загалом. За статистикою, більшості музикантів складно звести бюджет. Що в Україні в дефіциті – це створення масового культурного середовища з дитинства. Зараз цього немає. Домінує масовий популізм, критика того, що навколо. Цьому є багато причин. Але багато речей могли б бути зроблені творчо. Провідники нації – ті, хто мають популярність, – повинні змінити вектор від щоденної критики. Не нарікати, а конструктивно створювати. Створити в суспільстві попит на мистецтво, відчуття його вартості. Піднести своє, українське. У цьому велика роль провідників – і тих, що при посадах, і моральних авторитетів. Із власного управлінського досвіду скажу: можна дуже швидко припинити це нарікання.

Так. Але як виміряти відповідь "так"? Через приклади успішних мистецьких проектів. Скажімо, кіно. Нещодавно був у кінотеатрі, переглянув фільм "Моя бабуся Фанні Каплан". А до того був "Поводир", "Тойхтопройшовкрізьвогонь". Це все шедеври. Не один на двадцять років, а їх стає усе більше й більше. Хочу дивитися українське. Його створюють різні люди. Це не один режисер, який щосезону дає по фільму. Ознак масовості нам потрібно більше й більше. Це створює попит на мистецтво. Я їх спостерігаю. Тільки телевізор треба вимкнути, і все буде добре. Коли всі програми – це суцільне нарікання, ми стаємо роботами нещастя.