— У вівторок ще був на лекції, а в середу наш вчитель відійшов у вічність, — художник 45-річний Олесь Соловей розказує про Миколу Стороженка. 15 квітня професор Академії образотворчого мистецтва й архітектури помер на 87-му році життя. Очолював майстерню монументального живопису й храмової кульптури. Створив ілюстрації до народних казок, творів Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Михайла Стельмаха.
— Пригадую, як побачив у бібліотеці Художньої академії українські народні казки, ілюстровані Миколою Стороженком, — продовжує Олесь Соловей. — Вони мене зачарували, бо були фантастичні й космічні водночас. Микола Андрійович розповідав, що надихало його на ці твори. Він їздив на дачу в Качанівку і вночі вдивлявся у кущі, корчі, коріння — там знаходив образи. За них отримав державну премію імені Тараса Шевченка.
Шевченківською премією Миколу Стороженка нагородили 1988-го за ілюстрації до казки "Котигорошко".
— Він був сином заможних розкуркулених селян. Пережив колективізацію, Голодомор. З усього їхнього села тільки чотири родини відмовилися йти в колгосп. Серед них були й Стороженки. Микола Андрійович розповідав, як прибічники більшовицької влади зваблювали його малого цукеркою. Щоб розказав, де батько заховав токарський верстат. Він не піддався. У нього була набожна родина. Бабуся водила його до храму. Коли в їхньому селі нищили церкву, його тітка Явдоха винесла дві ікони. Вони його супроводжували по життю. Можливо, саме вони й підштовхнули до думки стати художником. Під час окупації до їхньої хати зайшли німці. Коли побачили малюнки Стороженка на стінах, запропонували його матері вивезти сина в Німеччину, щоб вивчився. Мати дуже злякалася. Він і сам не хотів. Розказував, як ховався на городі в соняшниках, щоб німці не знайшли. Був закорінений у рідну землю. Тому й став художником-монументалістом, щоб його твори були доступні людям, а не зберігалися десь у запасниках музеїв чи приватних колекціях.
Директор сільської школи порадив Миколі Андрійовичу їхати в Одесу в художнє училище. А то був 1945 рік, війна тільки закінчилася. Дістатися до Одеси можна було на дахах потягів із пересадками. Хлопцеві вдалося вмовити батьків, щоб ті його відпустили. Розказував, що поки їхав, злодії стояли уздовж колії і кидали гаки на мотузках, щоб скинути речі людей, що сиділи зверху на потязі. Провчився в Одесі п'ять років.
Навчання живопису продовжив у Києві. Із 1973-го викладав у Художній академії.
— Він бачив у людях тільки краще. Був не просто вчителем, а батьком. Хотів усього себе віддати людям. Зранку до обіду викладав, потім працював у майстерні, додому їхав останнім метро. Щоб застати його вдома, треба було дзвонити або до 8-ї години, або після півночі. У 72 роки сам розписав купол площею 200 квадратних метрів у церкві Миколи Притиска на Подолі. Бувало, його там зачиняли на ніч, спав прямо в церкві.
Якось друг повіз Стороженка до Мілана побачити фреску "Таємна вечеря" Леонардо да Вінчі. Постояти перед нею дозволяли тільки 15 хвилин. От він її побачив. А потім спробував зайти ще раз. Інші відвідувачі також хотіли повернутися. Охоронець глянув на них і сказав: я бачу, кому треба подивитися ще раз. І пропустив Стороженка. Потім сталося так, що він помер у день народження Леонардо да Вінчі.
Миколу Стороженка поховали 17 квітня у Києві на Байковому кладовищі.
4 
35413
Коментарі