$2 млн доларів становив бюджет фільму "Поводир". Картина Олеся Саніна про розстріл кобзарів 1932-го радянською владою вийшла у прокат 12 листопада.

— Колись хотів бути астрономом, а тепер — актором, — каже перед прем'єрою наймолодший актор 11-річний Антон Святослав Грін. Грає сина американського інженера Майкла Шемрока, який привіз трактор до Радянського Союзу. Невдовзі Майкла вбивають, а хлопчик стає поводирем сліпого кобзаря Івана Кочерги. Як і його герой, Антон народився у США. Живе неподалік Детройта. Щосуботи їздить до української школи, за 100 км від дому.

— Найтяжче було зніматися в холод. Рукавиць не мав, пальці замерзали. Там була сцена, коли біг по снігу. Один черевик згубився, то я мусив бігти босий. Найбільше дублів зробили на сцені, коли приїхав до посольства в Москві. То у фільм не попало. Мав говорити й одночасно їсти суп. Так багато того супу з'їв, але смачно було. За гроші, що отримав від роботи в кіно, купив собі відеоігри.

— Тепер пишуть, що Антон завжди був талановитою дитиною, вірші розказував. То неправда. Ми з нього актора не робили, — розповідає мати Соломія Сорока, 43 роки. На показ прийшла з чоловіком-американцем і батьками, у яких щоліта гостює Антон. Про кастинг хлопчиків із діаспори дізналася від знайомої з Канади.

— У вересні сказали, що Антонові пропонують роль. Це був шок, бо навчальний рік тільки почався. Санін поговорив із ним по скайпу. Сказав, щоб не їв ні цукерок, ні макаронів, бо треба худнути, фільм про голодні часи. За п'ять днів зробили всі документи, купили квиток і посадили його самого, 9-річного, на літак до Києва з пересадкою у Франкфурті. Як їхали в аеропорт, повторювали слова "Садок вишневий коло хати". Бо сказали, що то буде його найдовша репліка. Як почалися зйомки, нам надсилали фото. Ми дивилися, читали сценарій і плакали — так минули три місяці.

Пам'ятаю епізод, його у фільмі нема, але він дуже красивий. Знімали схід сонця, Антон стоїть і дивиться на кобзарів. Це було вночі, всіх акторів відпустили, а його лишили. Над ним поставили величезну лампу — наче сонце. Кидали у сніг і попіл, і він мав вставати з цього снігу і дивитися, як сонце сходить. Так було п'ять-шість разів. Мама моя переживала, що він застудиться, бо був весь час мокрий, але якось минуло. Тепер Антон хоче бути актором — це велика проблема, бо пробитися в Голлівуді дуже важко.

Минулого літа Антон привіз друзям з України браслети "Слава Україні". Тепер вони просять футболки "Путін хуйло".

Виконавець головної ролі Станіслав Боклан, 54 роки, стрічки досі не бачив. На прем'єру прийшов із дружиною. Їй віддає статуетку Золотого Дюка — приз Одеського кінофестивалю за акторську майстерність. Режисер передав Боклану нагороду на прем'єрі. Під час зйомок актор носив спеціальні лінзи, у яких був майже сліпим.

— Наслухалися від мене костюмери, коли ті лінзи вставляли й виймали, — згадує Боклан. — Але я знаходив такий ракурс, що міг трохи бачити. Сам набирав номер дружини. У фільмі граю на бандурі. Мене трохи навчили й бандуристи, і Санін. Коли Іван Кочерга співає, то теж я. Треба було трохи десь фальшувати. До цього ніколи не співав, тож моє невміння пішло на користь.

У шести містах України стрічку показуватимуть для незрячих. Для цього зробили звукову доріжку. У ній описують вигляд кадру, жести, костюми, декорації фільму.

130 кінотеатрів України покажуть фільм Олеся Саніна "Поводир". Згодом 4-серійну версію демонструватиме телеканал "Інтер".

Для фільму змінили розклад потягів

— Найважливіша сцена для мене — епізод із кобзарями у вагоні, — розповідає режисер Олесь Санін, 42 роки. Наприкінці фільму незрячих музикантів везуть на розстріл у товарному поїзді. Радянська влада оголосила з'їзд кобзарів у Харкові 1932-го. Насправді сліпих музик зібрали разом, щоб знищити. Їдучи на смерть, кобзарі співають: "Твоя воля козацькая в далекому краю".

— Розумів, що вони не могли їхати в тому потязі, як худоба. Мені потрібна була історія опору. На майданчику я попросив незрячих музикантів заспівати. Як вони це зробили і якою ця сцена вийшла — дуже мене змінило. У фільмі немає спецефектів. Хотів, щоб глядач вірив у кіно. Простіше було намалювати на комп'ютері, але ми неймовірними зусиллями примусили їхати справжній тогочасний поїзд. Для нас будували дерев'яний Харківський вокзал, якого вже нема, змінювали розклад руху потягів. Для фінальної сцени пішли тонни вибухової суміші. Від вибуху сніг розлітається, наче білі пелюстки квітів. Це і є метафора квітів смерті, які мають очі.

Стрічку висунули від України на Оскар як найкращий фільм іноземною мовою.

×