— Візьміть — це для бійців. Образки непрості — їх передала дівчина, якій являлася Божа матір. Бережіть себе, — жінка в сірому пальті дає невеликий згорток з іконами поетові Борисові Гуменюку, 49 років. Він воює у складі добровольчого батальйону "ОУН". До Києва із села Піски поблизу Донецька приїхав на вручення премії ім. Володимира Свідзінського. Гуменюка нагородили за збірку "Вірші з війни" 25 листопада в Музеї літератури. Грошова частина премії — 3 тис. грн.
— А сьогодні ми ще копаємо землю. Цю дорогу українську землю. Цю солодку ласкаву землю. Пишемо гуртом саперними лопатками на її тілі останній вірш української літератури. Ще живі, — Гуменюк читає свого вірша "Заповіт" у мікрофон.
— Не думав, що після Тараса Шевченка хтось називатиме так вірші. Але він написався сам собою, — каже Борис після нагородження. Поет у військовій камуфляжній формі і чорних берцях. — Село Піски — у кількох кілометрах від Донецького аеропорту, тож маємо щоденний вогневий контакт із ворогом. Мій особистий рекорд — за бій вистріляв вісім рожків, це десь 250 набоїв. Коли настає пауза, куримо, п'ємо каву, жартуємо. Ось у цих перервах згадую, що я поет. Маю з собою планшет, тож одразу записую вірш. Кожна поезія — реальна історія.
Правда, що боєць не бачить, чи влучила його куля у ворога?
— Так. Я не бачу свого ворога. Маю сектор обстрілу, звідки вони стріляють у нас. За півроку війни не знаю, скількох я вбив. Коли їде БТР, не знаю, чи він сам, чи на ньому десант. Стріляю, щоб спинити атаку. Іноді хочеться бачити, що добре роблю свою роботу — що вистрелив і влучив. У нас же іде позиційна війна часів Першої світової. Так, ніби літаки ще не винайшли, а є тільки артилерія.
Що найстрашніше на війні?
— Страху не лишилося. У житті я все зробив. Мені лишається тільки загинути і щоб якусь вулицю назвали моїм іменем. Але для мене найстрашніше — другий фронт: оглядатися на Київ і не розуміти, чи думає Петро Олексійович зважати на Бориса Гуменюка. Бо маю намір закінчити війну в Севастополі, коли там від спраги помре останній москаль. Будь-які інші варіанти закінчення війни не розглядаю.
Як ви змінилися за цей рік?
— Мені майже 50, а таке враження, що я все життя готувався до війни. Був сином, чоловіком, батьком, поетом — це один відсоток моєї особистості. На решту 99 — я солдат. Хоча ніколи не був у війську і навіть не маю чину рядового. Але можу навчити вас воювати за 20 хвилин. За 5 хвилин навчу розбирати й збирати автомат, ще за 5 — заряджати, розряджати, ще за 5 — бити одиночними, ще за 5 — бити чергами. Усе інше ви маєте в серці. Або не маєте, тоді віддаєте автомат іншому і йдете додому.
Чому ваші вірші про війну не мають рими?
— Література й поезія — це гра. Поет, коли римує, він наче на подіумі: подивіться, який красивий, які образи й метафори. На війні це не канаєт. Емоції тут можна виплеснути дуже просто — взяти автомат і влупити чергу, або влупити таку саму чергу зі слів на папері. Гратися у слова на війні — нечесно.
Які звичаї мають українські солдати?
— У Пісках стоять декілька наших підрозділів — це й "Правий сектор", і батальйон "Дніпро-1", кілька бригад. Наші окопи за 500 метрів. Коли гине побратим, незалежно кому підпорядковувався, це наша спільна втрата. Ми тоді ввечері зв'язуємося по рації з усіма підрозділами й усі одночасно даємо залп по позиціях ворога бойовими патронами.
Чи знають побратими, що ви — поет?
— Тепер знають. Волонтери десь накупили моїх книжок і передали з вантажами солдатам. Телефонує якось хлопець з "Айдару": ти не повіриш — читаю твою книжку. Я ніяковію, до цього часу нікому не казав, що пишу. Бо на війні неважливо, ким ти був до того.
2 
35413
Коментарі