До другої річниці Євромайдану Інститут національної пам'яті презентував книжку "Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності". Вона вийшла у рамках проекту "Майдан: усна історія". У ньому понад 500 відеоінтерв'ю учасників подій 2013–2014 років.
— Найдраматичніший момент — це штурм Майдану по вулиці Інститутській 11 грудня, — розповідає директор Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, 38 років. — Здавалося, що вистояти немає жодної можливості. Вже тоді люди були досить втомлені й почали розходитись. О пів на першу по телевізору показують чорну ікру шоломів, яка насувається з вулиці Інститутської. За кілька хвилин прибіг на Майдан. Нас було небагато — чотири-п'ять рядів, які тримали оборону. Тоді кожен вбив собі в голову, що треба протриматися до ранку. Піде метро, й кияни нас врятують. Але тут почали збиратись люди. До третьої ночі нас було вже настільки багато, що штурм став неможливий. Раптом ми опинились у якійсь хмарі. Всі почали кричати, що це газ. Але ми не відчували запаху. Виявилося, що це пара від наших тіл. Ми стояли так щільно і штовханина тривала вже настільки довго, що всі були мокрі. Ззаду на будинку висів термометр. Я озирнувся й побачив, що на вулиці мінус 17 градусів. І десь о п'ятій ранку стало зрозуміло, що вони програють. Для нас це був символ перемоги світла над темрявою.
Понад 3 год. тривало інтерв'ю з письменницею Оксаною Забужко. Її спогади увійшли до розділу "Авторитети".
— Ми відбились. Майдан захистив Київ, Одеса захистила Україну. Це був перший фронт, коли люди ще не знали, що вони на фронті, — розповідає Оксана Забужко, 55 років. — Мені важливий спогад Києва після першої крові. Кінець січня. Коли вже знайшли закатованого Вербицького, коли застрелили Нігояна й Жизневського (убиті майданівці. — "ГПУ"), й випадає оцей сніжок. Такий припорошений. Й абсолютна тиша в цілому місті. Тиша шоку й потрясіння. Тиша людей на вулицях і в транспорті. Після першої крові дзвінок моєї агентки з Кьольна, яка була агенткою Анни Політковської (вбита російська журналістка. — "ГПУ"). Вона дзвонить мені в істериці: "Я не хочу терять своих авторов. Ты не понимаешь, что происходит. Пока еще можешь выехать — выезжай. Станешь невыездной, они что захотят, то с тобой и сделают. Еще и на твоей смерти дивиденды получат".
Я їду в той час до нотаріуса. Ця історія, коли мені дзвонять і говорять, що Медведчук оцінив свою честь і гідність у 25 копійок (Печерський суд Києва зобов'язав Оксану Забужко відшкодувати 25 копійок морального збитку Віктору Медведчуку за обвинувачення в причетності до провокацій на Майдані 30 листопада — 1 грудня. — "ГПУ"). А нотаріус говорить: "Почекайте, я все зроблю, щоб вам дешевше обійшлося". Дівчата приходять і кажуть: "Може, вам чаю?". Й ціле місто вмикає солідарність. Коли не треба пояснювати, бо всі думають про те саме. Але оця перша пролита кров — як пробій захисної шкіри чужості. Відчуття пораненого народного тіла по тому присипаному білому сніжку. І те відчуття, коли це народне тіло піднімається. З того моменту я вірила, що ми переможемо.
41-річний художник Андрій Єрмоленко під час Євромайдану зробив нашивки для українських бійців.
— Перший коктейль Молотова кинув мій товариш, який зараз на фронті — дизайнер Олексій Шимотюк, — говорить Єрмоленко. — Коли ми вперше вийшли на Майдан, у "Мистецькому Арсеналі" саме закривалась виставка про жлобів. Вийшли на Майдан і думаємо: "О, совпало". Зустрівся жлоб класичний, який Віктор Фьодоровіч, і нормальні люди, яким вже просто набридло. Я пам'ятаю, як Ваня Семесюк казав: "Я більше сюди не за євроінтеграцію. Я не хочу цей паяльник бачити кожен день по телевізору. Він мене бісить, я не можу малювати". Вийшли на Майдан чайку попити, а потім було все.
Книжку мають видати більшим тиражем до нового року. Зараз вона є у вільному доступі на сайті Інституту національної пам'яті.
4 
35413
Коментарі