— Коли Павло Загребельний написав свій роман "Брухт", я сказав, що то не його рівень. На що він відповів: "Я просто хотів вилаятися". Так і моя книжка — без літературних амбіцій, артистизму. Це — книжка-аргумент, документально-публіцистична — розповідає 68-річний Михайло Слабошпицький перед початком презентації свого 25-го видання "Велика війна 2014" у столичному ­Будинку вчителя.

— Вона для національно стурбованих людей. Якщо до цього читач не знав нічого про війну, може прочитати її — і все стане зрозуміло. Тут є мотиви, причини, передісторія, політична характеристика з обох боків і перебіг подій. Книжка показує три українські феномени: Путін в ненависті до себе згуртовує націю. Ми відкрили, що ми кращі, аніж є. Українське волонтерство — це щось. Люди фактично замінили державу. І третє — добровольці.

Письменник подає війну в обличчях, через людські історії.

— Мене потрясла трагедія: сидить чоловік, майор-афганець, професійний військовий, служить у батальйоні "Дніпро". Показує есемеску від сина, якого йому народила дружина-росіянка. Той пише: "Ты где?" — "На Донбассе, Родину защищаю". — "И много наших убил?" — тобто вони воюють по різні боки. А другий син — теж військовий і теж російський — дезертирував і перейшов на наш бік. Каже: "Відчуваю, що в мені переважає українська кров".

Залу заповнили здебільшого літні люди, багато у вишиванках.

— Може, сядете ближче? — запитують письменника 85-річного Дмитра Павличка, який вмощується у четвертому ряду.

— Я ніколи не сидів у президіях і не хочу. А то хто? — цікавиться про ведучого у військовій формі.

— Та, видно ж, хтось із командирів батальйону, — шепочуть йому сусіди.

— Чого в нас батальйони, а не чоти? Чому бригади? Чому все російське? Одежа в них латиноамериканська, — бурчить класик.

Ведучий — 50-річний поет Борис Гуменюк, заступник командира підрозділу збройних сил ОУН. Запрошує до слова письменників Юрія Щербака, Павла Мовчана, Любов Голоту. Всі обговорюють книжку, що їм дали прочитати напередодні. Закінчують виступи словами: "Слава Україні!" Павличко обіймає Гуменюка і хвалить його вірші. Каже, що вони будуть вічні. Хвилин 10 розбирає видання Слабошпицького. Наприкінці закликає всіх підтримати рух України в НАТО.

Лише 63-річний Висиль Шкляр не читав книжки.

— І зневажатиму тих, хто не читав, — у залі сміються. Шклар вітається з Гуменюком по-гладіаторськи: потиснувши один одному лікті. — Її треба читати. Наш обов'язок не забувати імен, подій, фактів. Про те, що війна йде в кожному з нас. І про свою війну пише Михайло Слабошпицький. Я хочу сказати про російські назви в нашій армії. Це неправильно, коли у бійців позивні "Ганс", "Німець", в одного навіть "Ленін". Його переконали стати Ленноном, як у "Бітлах". Пригадую, таке було в УПА. Прийшли нові хлопці, а сотенний питає: "Яке твоє псевдо?" — "Чорт". — "Голова ж твоя два вуха! От загинеш, буде піп відспівувати, то що казати: "Забери, Боже, чортову душу?" А інший хотів називатися Сталіним. — "То шо, дамо тобі медаль першої кляси і будемо казати, що Сталіна нагороджуємо?" Таких речей дуже багато. От і російськомовні патріоти. А чому їм не бути російськомовними, якщо на українській землі їм жилося краще, ніж україномовному тобі чи мені? — обриває виступ. Обіцяє, що книжку прочитає.

×