До 30 квітня продовжили прокат фільму Леоніда Кантера та Івана Ясного "Добровольці Божої чоти". Його показують у столичній "Кінопанорамі". Також автори і надалі возять стрічку Україною. 25 квітня "Добровольців" побачать у Чернігові. Потім Кантер і Ясний відвідають Прилуки, Ічню, Шостку, Бахмач, Конотоп. Зібрані кошти передадуть героям фільму – добровольцям у зоні АТО
Нові технології у фільмуванні не могли обмежитися шоу "Дом-2" та аматорськими стрімами з Майдану. Вони змінюють і традиційне кіно, перш за все документальне. "Добровольці Божої чоти" Леоніда Кантера та Івана Ясного тому підтвердження. Цей фільм – результат поїздки кіношників у Піски та Донецький аеропорт влітку 2014-го – знято з повним ефектом присутності на війні. Не певен, але більшість кадрів, принаймні посеред кришева і місива аеропорту – камерою, встановленою на шоломі оператора. Леонід Кантер випробував цю технологію, коли знімав попередній фільм "Війна за свій рахунок".
При цьому – жодної гри й потуг якось викобелисто вибудувати кадр. Над камерою і головою оператора літають справжні кулі – тож якось недоречно гукати "горизонт завалений", коли оператор падає долілиць. У кадрі гинуть люди, які щойно перед цим філософськи розмірковували про Бога й про батьківщину на базі у Пісках, а ось зустрілися зі своєю кулею, рятуючи пораненого братчика на лінії вогню, і вже предстають на правду перед тим Богом. Буднішньо, прозаїчно, без кіношних красивостей. Була людина щойно, і вже нема. Це – війна.
Поранені бійці з пересохлими губами, вже у санбаті, все не можуть зупинитися й гарячково переказують подробиці бою. Люди ще відхаркують отруйний дим пожежі в терміналі, а оператор уже поруч. Кажуть, за всю Другу світову радянські оператори назнімали щось із 400 годин кінохроніки. І потім усі радянські документалісти 70 років лише по-новому її монтували й писали різний закадровий текст. У "Добровольцях" закадрового тексту немає. Все – від першої особи. Сценарій написала війна.
Головна думка, що переслідує, коли екраном біжать фінальні титри: хто з цих хлопців, які жартували перед неприхованою камерою, досі живий? Фільм починається з похорону героя і тисяч прочан, які прийшли провести його в останню путь до церкви. І слів, що за героями не треба плакати, треба їм слідувати. Бо це був їхній вибір. Вони знали, на що йдуть. Оці філософські роздуми дорослих надійних чоловіків, якими перериваються епізоди боїв та артилерійських обстрілів, підіймають стрічку на вищий, ніж смертельне реаліті-шоу, щабель. Від побутових розмов вояків "на привалі" – і тут вони говорять чомусь про Бога, мабуть, справді в окопах атеїстів немає – до світоглядних монологів за кермом дорогою на війну.
Ось таке неігрове й не награне кіно. Ми живемо в парадоксальний час постановочних "новин" російського агітпропу й документальної достовірності фільмів, що претендують на більше, ніж кінохроніка перед сеансом. Хоча б тому, що вся та "присутність" осмислена й змонтована режисером за законами мистецтва, а не пропаганди. Невигадані герої стають близькими глядачеві. Історію розповідають за правилами героїчного епосу. Навряд чи звичайна кінохроніка здатна викликати аплодисменти глядачів. А тут встають і аплодують, хоч автори на показі відсутні.
Історія показів цієї картини в містах України і за кордоном змушує задуматися про особливості українського кінопрокату, заточеного під іноземні блокбастери. І його диктат глядачеві, що тому має бути цікаво дивитися, бо в те вкладено мільйони. Тут режисери самі домовляються з кінотеатрами та клубами і їздять Україною, збираючи аншлаги в кожному місті. Приклад Леоніда Кантера доводить, що потрібні не мільйони, а любов і відвага. Усі свої анонси чергової прем'єри в новому місті він зазвичай завершує фразою "Українське кіно є!" Звісно, є. А яке ще буде!
6 
35413
Коментарі