У кабінет директора школи привели п'ятьох учениць і дали 10 хвилин на вибір

З 25 березня по 1 квітня в Києві тривав 13-й міжнародний фестиваль документального кіно про права людини Docudays UA. Його цьогорічна тема – "Крізь ілюзії". Показали 93 фільми з 43 країн. Російський, український та латиський режисери розповідають про свої роботи

"У променях сонця", 2015, Росія, Латвія, Німеччина, Чехія, КНДР

Режисер Віталій Манський, 52 роки:

– У КНДР потрапив в іншу галактику. Там вибудована система, якої немає в жодній країні. Це нагадує Давній Єгипет, піраміди, Бога Сонце. Але в Єгипті змагалися зі швидкоплинністю і прагнули до вічності. Муміфікували фараонів у надії на нове життя. У Північній Кореї жодної надії немає.

Навіщо дозволили нам знімати – досі питання без відповіді. Передусім, вони переконані, що живуть в ідеальному суспільстві. Думають, що всьому світу за межами КНДР треба показати зразок. З іншого боку, розуміють, що їхня реальність нікого не захоплює.

Якусь роль могло зіграти те, що північнокорейській стороні мене представили як "провідного режисера Росії, який знімав Путіна та інших". Крім цього, Росія та Китай – єдині держави, з якими Північна Корея має дружні стосунки.

Сценарій фільму написали у КНДР. Я добився можливості вибрати дівчинку на роль головної героїні. У кабінет директора школи привели п'ятьох учениць і дали 10 хвилин на вибір. Знав, що, згідно зі сценарієм, зможемо зняти роботу її батьків. Зін Мі вибрав тому, що сказала: "Мама працює в їдальні на заводі, а тато – журналіст". Але коли прийшли знімати, нам розповіли: "Мати більше не куховарить у їдальні, а працює на молочній фабриці". Потім виявилося, що батько теж уже не журналіст, а інженер.

До нас приставили супроводжуючих. Щовечора вони переглядали весь відзнятий матеріал. Згідно з договором, мали бути присутні при монтажі фільму. Щоб зберегти сцени, на яких видно, як герої завчають репліки, як їм пояснюють, з якою інтонацією треба говорити, що слід більше усміхатися і мати щасливіший вигляд, ми записували на дві карти пам'яті. Корейцям показували менше половини відзнятого матеріалу, найбільш формальні сцени. Їм щось не сподобалося, і вони скасували третю, найбільшу експедицію, що мала тривати 45 днів.

Жодного разу не говорив ні з героями фільму, ні з іншими жителями Пхеньяна. Хочеш щось запитати, а супроводжуючий одразу: "Ні, ти його відволікаєш". Цікавишся вже в нього: "Маєш сім'ю?" Відповідає: "Не зараз". "Де ти живеш?" – "Там". Де там? Далі нічого не запитуєш, бо розумієш: відповіді все одно не отримаєш.

Без дозволу не могли знімати за межами ­готелю. Навіть виходили з нього лише в супроводі. Кадри, де діти копирсаються у смітнику, люди штовхають автобус – зняті з вікна готельного номера, крізь щілину між занавісками. Брали довгофокусні об'єктиви, закріплювали штори прищіпками й годинами вдивлялися в центральну вулицю Пхеньяна.

Спочатку думав, що система тримається на страху. Але в КНДР його вже немає. Виросло покоління, яке не потрібно лякати. Воно просто не знає, що може бути по-іншому.

У якийсь момент помітив: на вулицях немає ні собак, ні кішок. Голуби є тільки на балконах – там їх тримають у спеціальних скриньках. Навіщо? І немає в кого запитати.

Що зараз із героями фільму – мені невідомо. Навіть якби знав їхні адреси, не міг би написати листів. Їх можуть покарати, і дуже жорстоко. З іншого боку, протягом зйомок вони не робили нічого за власною ініціативою – тільки виконували вказівки. Окрім того, увага до стрічки може бути запорукою безпеки героїв. Владі напевно буде потрібно показати їх живими і здоровими, коли заперечуватиме показане у фільмі.

Щойно корейці дізналися, що стрічка готова, як надіслали ноту протесту до МЗС Росії. ­Переконаний: якби це сталося кілька років тому, російська сторона ввічливо відповіла б, що ми маємо право робити кіно, яке хочемо. А зараз вона стала на бік Північної Кореї. Радник Путіна з міжнародних культурних зв'язків, колишній міністр культури Михайло Швидкой написав статтю в офіційному виданні уряду – "Російській газеті". Звинуватив мене в тому, що я підвів північнокорейських товаришів. Він обдзвонив міжнародні фестивалі з проханням скасувати покази фільму. Це абсурд у квадраті, в кубі. Він же розуміє, що його ніхто не слухатиме. Так навіщо це робить? Навіщо Росія, що претендує на звання наддержави, іде на повідку в абсолютно маргінальної країни? Розгадка на поверхні – Москва винна Північній Кореї, бо та визнала анексію Криму.

Сподіваюся випустити стрічку у прокат. Якщо не вдасться – викладу в інтернет. Треба, щоб її переглянули в Росії.

Ми маємо ілюзії, що можна віддати частину свободи й залишитися вільним. Не буває ­такого. Не можна бути трохи вагітною. Віддавши частинку свободи, неминуче втратиш усю її.

 

"Українські шерифи", 2015, Україна, Латвія, Німеччина

Режисер Роман Бондарчук, 34 роки:

– Героєм однієї з короткометражок був сільський голова Старої Збур'ївки на Херсонщині. Випадково він згадав про те, що в його селі є шерифи. Це – двоє чоловіків, його громадські помічники. Вирішують буденні проблеми: то дід забрав у співмешканця документи, бо той зламав дверну ручку, то безхатько побив подругу.

З'явилася можливість потрапити до будинків селян і побачити, як вони живуть. Мене вразили кілька історій. Наприклад, в одного діда був батрак, дід із ним посварився й вигнав. Батрак – це фактично раб, який працює за їжу. І нікого з жителів села таке навіть не дивувало.

У Старій Збур'ївці викликати міліцію ­нереально. Як і "швидку": вона приїде, якщо виклик підтвердив шериф чи сільський голова.

Перші кілька днів шерифи приязно ставилися до нас – подобалося, що ними цікавляться. Потім почали пригальмовувати. Іноді доводилося їх вистежувати. Щось вони хотіли показувати, щось – ні. А я намагався зняти те, що вважав для фільму важливим. Наприклад, дуже хотів показати шерифа Віктора Григоровича з його сином на риболовлі. Він дозволив. О шостій ранку ми зустрілися. Зняли, як вони сідають у човен і відпливають. І тут він кричить: "Ми повернемося о шостій вечора, можете ще це зняти". Де ж сама риболовля? Ми знайшли байдарку. Але багато розливів, річок, озер, ще й за очеретом майже нічого не видно. Довго Віктора Григоровича не могли знайти. Тільки години за дві випадково вискочили на них із сином.

Чоловік вигнав сім'ю з дому. Не знаю, чи допився до білої гарячки, чи мав кризу в житті. Коли шерифи приїхали розбиратися з ним, він облився бензином, відкрив газовий балон, узяв коробку сірників і погрожував усе піді­рвати. Шерифи говорили з ним, доки з балона не вийшов газ і не вивітрився бензин. Тільки тоді збили його з ніг.

Фільм знімали довше, ніж планували – три з половиною роки. Процес переривали, коли шукали гроші. Але це дало часовий масштаб. Спершу була історія самоорганізації людей, такий собі соціальний експеримент. Але разом із подіями у країні ситуація стала доволі зловісною. У селі виявили сепаратиста. Спочатку його не знімали, бо 2012 року виглядав просто кумедно. А потім він спробував захопити владу в селі. Стало зрозуміло, що це добре продумана технологія.

У Старій Збур'ївці досі дивляться російське кіно, слухають російську музику, популярне радіо "Шансон". Усе це замішано на різних радянських міфах, на Глєбах Жеглових і Володях Шарапових. У культурному плані немає майже нічого українського.

Навіть під час Майдану в селі не розуміли, що відбувається. Чимало хто їздив на антимайдан за 100 гривень на день. Політика для людей була абстрактним явищем. Не бачили зв'язку між тим, за кого голосують, що святкують, слухають, читають і дивляться, і тим, як погано живуть. Із війною ці зв'язки стали очевидніші. Люди готові захищати свою землю, починають задумуватися – хто вони такі.

"Невидиме місто", 2014, Латвія

Режисер Вієстурс Кайріш, 45 років:

– Мене мало цікавили загальновідомі факти, коли вирішив знімати фільм про Чорнобиль. Шукав метафору. Давно подобалася тема зникнення цивілізації, що здається нам заледве не вічною. Яку, віримо, ніхто ніколи не зможе зруйнувати. І тут знайшов ніби національний парк такого зникнення, таку собі Атлантиду. Причому люди там живуть доволі щасливо. Усі вважають, що це пекло, а для багатьох це – рай.

 

Спілкувався з самоселами – бабусями та дідусями. Спочатку здавалося дуже сумним те, як вони доживають свої дні. А потім зрозумів: вони нелегально повернулися до Чорнобильської зони, щоб померти вдома. Це дуже достойно.

Там був автомагазинчик, що їздив селами. Його власниця не хотіла зніматися, тому їхав за нею з одного села в інше. Раптом із лісу виходить Ігор (пізніше я дізнався, що має дві вищі освіти). Він близько 10 років нелегально живе в зоні відчуження.

До всього побаченого під час зйомок маю суперечливе ставлення. Природа – неймовірно сильна, вона буквально поїдає село. Це надзвичайно красиво й жахливо водночас. Міста Прип'ять із його сірими районами не дуже жаль. Але коли бачу села, старі білі хати, як вони зникають, немов тонуть під водою, відчуваю біль.

×