"Тарантино был потрясен сценой, где герой моет жену водкой"

99 ФІЛЬМІВ ПОКАЗАЛИ НА VI ОДЕСЬКОМУ КІНОФЕСТИВАЛІ 10–18 ЛИПНЯ

П'ЯТНИЦЯ, 10 ЛИПНЯ, 18.41

– Ты смотри, Мишка идет! Тоже кино смотреть будет! – кричить повна жінка в чорних окулярах. – Кто бы мог подумать, что, выйдя за сахаром, увижу нашего любимого господина Саакашвили?

Публіка вилазить на огорожу червоної доріжки біля Театру музкомедії, щоб сфотографувати губернатора. Міхеіл Саакашвілі йде з дружиною Сандрою та молодшим сином Ніколозом.

– Самый интересный фильм – это украинский "Тени забытых предков" Параджанова. Это пример того, что дух Украины могут наиболее понять грузины. Я посмотрел его в нью-йоркском Музее современного искусства. Специально выбирал пленку и садился в кабину, менял бобины. В 1990-х не было других технологий, а я 3 часа не мог оторваться, – каже 47-річний Міхеіл Саакашвілі. – Сегодня в Украине надо перезапустить кинопроизводство. В свое время в Грузии вложили много денег в кино, только через пять-семь лет это стало давать результат. Украине сейчас тяжело, но Одессу должны объявить приоритетной зоной в развитии киноиндустрии.

У вестибюлі четверо жінок у вечірніх сукнях заганяють Саакашвілі в куток.

 

– Они меня спросили, можно ли с мужем сфотографироваться, – сміється 46-річна дружина губернатора Сандра Рулофс-Саакашвілі. Говорить з акцентом, за походженням – фламандка. – Я в Одессе первый раз, сын – уже второй. Он ходит там (у Тбілісі. – "Країна") в школу, поэтому в Украину не переезжаем. Отец за ним скучает. У мужа очень много работы. Но он здесь может применить свой опыт, который получил как президент Грузии.

До кінозали прямує 55-річний актор Борис Барський у білому костюмі. Навощені кінчики довгих вусів стирчать догори.

–?Лет 10 назад были в Эдинбурге – городе фестивалей, которые никогда не прекращаются, – говорить Барський. – Одессе сам Бог велел быть такой. Писатель Георгий Голубенко назвал ее "рыжий город, который Бог в темечко поцеловал". На кинофестиваль уже столько людей приезжало, которых не увидел бы в жизни: Сталлоне, Кустурица, дочка Чаплина. В прошлом году я снимался в кино, благодаря фестивалю.

22.06

Фестиваль відкривають стрічкою "Реальність" француза Квентіна Дюп'є. Головний герой – телеоператор. Хоче зняти трилер про телевізори, що вбивають людей. Доки шукає найкращий передсмертний крик, виявляється, що фільм він уже зняв, а сам опинився в чиємусь кіно.

– Отличное открытие фестиваля. Смешное и остроумное кино, которое не все смогли оценить. От него Луис Бунюэль 10 раз перевернулся в гробу. В фильме есть его традиции игры с реальностью и выдумкой, которые перетекают друг в друга. Режиссер довел эту тему до совершенства или полнейшего абсурда. Я ржал так, что вокруг люди оглядывались. По-моему, я смеялся один, – каже на фуршеті 49-річний арт-критик Юрій Володарський.

На подвір'ї пригощають сьомгою, печеним м'ясом, пармезаном із горіхами, виноградом і персиками. Гості стають у будь-яку чергу, навіть не знаючи, що подають за столом.

– Я тебя первый раз вижу в этой бороде, Шура. Бороде патриарха, – вітається Володарський із художником Олександром Ройтбурдом.

– Раньше Одесса была программно аполитична, – говорить 53-річний Ройтбурд. – Но сегодня – время выбора. В целом город сделал его правильно. Альтернатива европейской Одессе – это прыжок в пропасть, как Донбасс. Подпольная вата вряд ли решится на что-то серьезное. Они боятся выйти за рамки мелкого хулиганства. Их задача – расшатать ситуацию, посеять страх. Но мы не запуганы – смотрим кино, ходим в рестораны, на море. Хотя я, как настоящий одессит, в этом году на море еще ни разу не был. Их всегда отличает благородная бледность кожи.

СУБОТА, 11 ЛИПНЯ, 13.16

– Квентин Тарантино 15 минут стоя аплодировал вашему фильму "Овсянки" в Венеции. Был потрясен сценой, где герой моет жену водкой. Он принял этот эпизод за чистую монету? – запитує 38-річний кінокритик Андрій Алферов у російського режисера Олексія Федорченка.

– Я сказал ему, что у нас реально все водкой моются, – відповідає 48-річний Федорченко.

Він – колишній економіст оборонного заводу, у середині 2000-х почав знімати кіно. Живе у російському Єкатеринбурзі, його батько родом з Полтавщини. На фестиваль привіз картину "Ангели революції".

– 10 лет назад был на своем первом фестивале "Дух огня" в Ханты-Мансийске. Минус 40. Во дворе гостиницы стоял чум, где семья хантов развлекала публику, угощала олениной. Я жутко люблю сырое мясо, засел там и провел два дня. Рассказали про деда, который был одним из организаторов восстания шаманов против советской власти в 1934-м, – згадує Олексій Федорченко. – По всему северу построили сеть Культбаз, со школами и больницами. Но на ­одном из хантыйских диалектов "куль" – это черт. Значит, "Культбаза" – место, где живут черти. Ханты из школ забрали всех детей. "Ангелы революции" – о том, что не надо лезть в чужой монастырь со своим уставом.

ПОНЕДІЛОК, 13 ЛИПНЯ, 14.02

– В фильме "Живые" снимали по всей Украине свидетелей Голодомора, – розповідає 55-річний документаліст Сергій Буковський на майстер-класі в кінотеатрі "Родіна". – Единственная премьера в Киеве состоялась в Украинском доме несколько лет назад. Кино делали под эгидой фонда "Україна 3000", поэтому на показе была Катерина Ющенко. Идет пролог, где самые смешные сцены с бабушками и дедушками, и все в зале смеются. А она говорит: "Це неприпустимо. Голодомор – це свята тема, чому всі сміються!" Сказал ей, что плакать будут в конце. Драматический эффект возникает, когда героям начинаешь сопереживать. Поэтому сначала мы дали все лучшие, забавные куски. Ведь эти люди такое пережили.

Буковський закінчив роботу над стрічкою "Океан Ельзи. Бекстейдж".

– Все связано со Славой Вакарчуком. Он дол­жен принять картину, готов ли он, чтобы это показали. Он долгие годы работал над своим имиджем, выйти за пределы которого сложно. Смотрит фильм: "Я не люблю эту кепку. Почему вы меня снимали в ней?" – "И что, закрасить теперь ее?"– "А почему я говорю по-русски?" – "Потому что у тебя в группе два хорвата". – "Нет, почему я говорю по-русски?"

 

ВІВТОРОК, 14 ЛИПНЯ, 15.08

– Якщо робите фільм для трьох тисяч людей, то ваше кіно – гівно. Вам потрібно міняти професію, – каже 52-річний сербський режисер Срджан Драгоєвич. – Коли знімав свою першу стрічку, війна в Хорватії тільки почалася. Ми спали кожну ніч в іншому будинку, щоб уникнути мобілізації. Але мене знайшли. І, слава Богу, мій професор, який був міністром культури, сказав їм: "Хлопці, ви що? Дозвольте йому хоча б монтаж зробити". Звичайно, я намагався монтувати якомога повільніше. А коли закінчив, почалася війна в Боснії. Ми знімали за 5 кілометрів від фронту. Випивали і знали, що на нас може впасти бомба.

– Бачиш, усі режисери бухають, – чую від хлопця позаду.

– Їм можна, вони – генії, – відповідає дівчина в червоному намисті.

– Позаторік попросив дати подивитися сучасні українські фільми. Це все було кіно про Другу світову. Я сказав: "Капець, ви що там, двинуті всі? У вас є корупція, проституція, а ви знімаєте про Другу світову війну. Хто це взагалі все буде дивитися?" Сподобалося "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, особливо авторське бачення.

ВІВТОРОК, 14 ЛИПНЯ, 16.12

– Зі мною жахливо вчинили в аеропорту – обшукали. Ми втратили багато часу. Думаю, це тому, що ми з Ірану. Але чому таке відбувається з гостями міжнародного кінофестивалю? – каже іранський режисер Алі Ахмадзаде. Його "Атомне серце" змагається в основному конкурсі. – Мій фільм про андерґраундну групу молоді. Я не маю права пускати його в прокат на батьківщині. Наші фільми не дуже відрізняються від європейського кіно. Проривом є картини молодих режисерів. Вони працюють переважно за свої гроші, тому можуть показати істинне іранське життя. У нас все існує – просто закрите, і про це ніхто не говорить. Це – кримінальна відповідальність. Вечірки відбуваються практично щодня. У домі мого друга проводимо заборонені кінопокази. Не розумію, чому не дозволяють показувати фільми про наявні проблеми? Можливо, це допомогло б їх вирішити.

22.21

Перші 20 хвилин "Атомного серця" героїні їдуть з вечірки і пліткують мовою фарсі. Кадри змінюються повільно. Виходячи з напівпорожнього ряду, будимо голову Спілки кінематографістів Сергія Тримбача, що задрімав.

Минаємо три магазини – купити хліба не вдається.

– Чого ніде в Одесі немає хліба? – питаємо в касира цілодобового міні-маркету.

– Из-за вас, туристов. Не знаем, сколько заказывать. Такой наплыв в этом году.

– Так туристи – це ж добре.

– А мне это ничего не дает. Хазяину магазина – да, растет выручка. А у меня ставка, мне – только больше работы.

СЕРЕДА, 15 ЛИПНЯ, 19.03

– Наше життя – таке ж яскраве і коротке, як політ іскри над вогнем, – каже режисер Іван Крав­чишин. Його стрічка "Політ золотої мушки" – єдина комедія в українському конкурсі. У частині "Тестамент" двоє гуцулів везуть до нотаріуса тіло щойно померлого батька. Хочуть терміново отримати заповіт. – 20 із чимось років тому віддали сценарій на студію Довженка. Нас обізвали збоченцями, бо в нас тільки некрофілія в голові. Ми пояснили, що на Галичині так є. Дзідзьо, який грає мертвого, слава Богу, живий. Звичайний собі чоловік, і в нього на обійсті є труна. Вона чекає, правда, не на нього, а на бабцю. Її кормлять вже 10 років, а вона не вмирає.

Найбільше кульгань було з масовкою. Знімали тільки в сонце. А коли сонце влітку в горах, тоді всі йдуть на сіно. Тому що там сіно – це валюта. І ми ні одної людини не могли знайти. Привозили масовку автобусами, бо треба було по 300–400 чоловік.

– А можна я російською мовою? Мне фильм очень понравился. Он как "Гуцульская Амели", – каже одна глядачка.

– Я приехала из Днепропетровска, но родилась в Петербурге и поэтому половины слов не поняла, – додає друга.

Третя каже, що усвідомила: англійську знає краще, ніж гуцульську.

ЧЕТВЕР, 16 ЛИПНЯ, 11.31

На майстер-класі 66-літнього режисера Джима Шерідана сидить півзали.

– До церкви в нас в Ірландії 450 років поспіль ходили 99 відсотків людей. Британці хотіли прибрати цю церкву й поставити протестантську. Не вдавалося. А потім телебачення за 20 років домоглось того, що відвідуваність церкви знизилася до 1 відсотка. Зміна в людських головах була приголомшлива. Церква програла телебаченню. Мене запитують: чи бачу сни у вигляді кіно. Кажу, що це аудиторія спить, а я намагаюся змусити їх прокинутися.

На подвір'ї молодь п'є каву за 7 грн з кіоску. У кафе кінотеатру коштує від 16.

– Пішли на фільм хороший, у програмці вичитав, – говорить до знайомих дівчат юнак із виголеними скронями. – Забув, як називається. Здається, "Море".

– А це яка програма? – дівчата розгортають свої каталоги.

– Обов'язкова, – дістає рушник хлопець. – Показ – на пляжі "Аркадія".

Про що говорять герої у фільмах Одеського кінофестивалю

– Ты детей в школе учил. Что ты им говорил – Бог есть? Нет? – питає один терорист іншого.

– Неверующих нет. Одни верят, что Бог есть, другие – что нет.

Анатолій МАТЕШКО, "Полон"

– Полина, я не хочу держать маузер, я хочу держать дирижерскую палочку. Я – композитор, Полина, я пишу музыку для паровозных гудков.

Олексій ФЕДОРЧЕНКО, "Ангели революції"

Вона дає ляпас йому, він – їй.

– Я тебе люблю, – каже вона

– Я люблю тільки свою маму, – говорить він.

Бріжитт СІ, "Астрагал"

– Погрома мы не боимся – потому что у нас он уже произошел, а одно и то же повторяется дважды разве в Кишиневе.

Єва НЕЙМАН, "Пісня пісень"

– Постоянно борьба в душе, постоянно. Когда выпью – проходит. Вся жизнь прошла в каком-то терпении. Все ждешь, что нужно потерпеть – и ­заживем тогда.

Андрій КОНЧАЛОВСЬКИЙ, "Білі ночі листоноші Олексія Тряпіцина"

×