У костелі, синагозі й на цвинтарі читали свої вірші учасники VI Міжнародного фестивалю Meridian Czernowitz. Протягом 3–6 вересня до Чернівців приїхали 35 авторів із дев'яти країн. Усі виступи перекладали німецькою

П'ятниця, 4 вересня, 09.48

– У вас тут вулиця торік була розкопана, там дорогу вже поклали? – запитую в таксиста дорогою до Чернівецького університету.

Їдемо на відкриття фестивалю.

– Так не було ж виборів. А ще скільки фірм вже бралися, та кожна спочатку має вкрасти, а вже потім робити не встигає.

– У Харкові навпаки – кожного року перекладають асфальт у центрі. А мета у них та сама – вибори, – каже поет Сергій Жадан.

 

На залитому сонцем подвір'ї університету вдаряє запах квітів. Студенти п'ють каву, молодята фотографуються. Дальні брами й корпуси колишньої резиденції митрополита огортає легкий туман.

– У нас таке ж мотто, як і було торік – "Музи не мовчать", – каже на відкритті ініціатор фестивалю 67-річний Ігор Померанцев. – Ми тільки повернулися з Харкова. Починали фестиваль там, бо це – прифронтове місто. Були у військовому шпиталі. За останній рік крізь нього пройшли 15 тисяч вояків. Багато з них повернулися на цвинтарі своїх міст і сіл. І це такий парадокс – Україна: Харків і Чернівці живуть паралельним життям. Одне таке гарне, як цей зал червоний – а старослов'янською – красний, красивий. Тут аромати еспресо, багато вродливих жінок і стильних молодих чоловіків. А у шпиталі в Харкові я побачив горе, біду, людей з ампутованими кінцівками. Мені здається, що поети спроможні схрестити ці два паралельні життя.

14.22

– Зараз у нас культура часів війни. Навіть якщо не пишеш про війну – із ситуації не випадаєш. Нещодавні концерти харківської групи "П'ятниця" в Росії були підкреслено не політизовані. Але вони викликали страшенну хвилю критики й дискусій саме політичного характеру. Будь-який жест і вислів сьогодні пов'язані з війною. Вона стала частиною життя всіх. Але чи культура дає собі з цим раду? Минуло півтора року, з'явилися перші книжки про війну. Проте письменники не намагаються зрозуміти, а перебувають у головному потоці пропаганди і теленовин. Має минути час, щоб дочекатися речей, які справді нам щось пояснять, – каже 41-річний Сергій Жадан.

В Австрійській бібліотеці Чернівців дискутують на тему "Культура на тлі війни та війна на тлі культури". У заповненому слухачами залі спекотно, відчинені навстіж вікна не рятують.

– Якщо коротко переповісти історію Німеччини: "Бах – Моцарт – Кант – Гегель – Гете – Шіллер – Гітлер – Гіммлер – концтабори – мільйони знищених людей". Якщо так само історію Росії: "Пушкін – Достоєвський – Чехов – Ленін – Дзержинський – Сталін – ГУЛАГ – мільйони жертв". Російська й німецька культури – одні з найглибших і найгуманістичніших в історії світу. Але це не допомогло вберегтися їм від озвіріння. Чи культура є такою безсилою, чи в ній самій є щось таке, що призводить до таких воєн? Може, у "Фаусті" Гете вже є Аушвіц? А в Достоєвсього і Толстого – ГУЛАГ? – каже 44-річний письменник Олександр Бойченко.

– Пришло в голову два примера прямого влияния культуры на войну. Дизайнеры Hugo Boss сделали дизайн формы SS. И фантазии историка-реконструктора Стрелкова-Гиркина. Он культурный вроде бы человек, автор книг. Человек культуры вполне может быть сторонником войны и наслаждаться ею, – розповідає 52-річна російська поетеса Олена Фанайлова. – Культура в межвоенные периоды работает, чтобы отсрочить следующую войну. Особенно заметно это после Первой и Второй мировых.

– Культурі притаманна експансія. Не обов'язково вона має бути у формі танків. Але це поширення себе, здобування більших територій, – продовжує 55-річний письменник Юрій Андрухович. – Війна на Донбасі – значною мірою війна культурних виборів. Ми не хочемо, щоб наші діти навчались українською мовою і вивчали біографію Бандери. Це ж культурна мотивація, щоби взяти автомати й піти відстрілювати цих укрівських загарбників. Сусідня держава та її президент значною мірою зіграли на культурних відмінностях. Тому саме в цих регіонах вдалося війну розпочати. 20 років тому ми були на порозі якихось позитивних змін. Здавалося, не буде більше воєн. Постмодернізм запропонував мультикультуралізм – коли поруч уживаються багато культур і не атакують території одна одної. Але теперішню війну не вилікувати цими підходами. Повернулося Середньовіччя.

17.10

– За шесть тысяч лет было 15 тысяч воен. За это время мир воцарился на 295 лет. Из 365 дней в году – 347 длится война, 18 – мир, – каже 52-річна харків'янка, філософ та режисер Лідія Стародубцева. Торік зняла стрічку "Время истекло" про письменника Ігоря Померанцева. – В фильме на фоне разрушенных домов звучат стихи Померанцева. Созидание и разрушение. Стихи на фоне войны выглядят очень хрупкими. Но война на фоне стихов – отвратительная и жалкая.

У Центральному палаці культури, колись єврейському центрі, проходить другий етап дискусій про культуру та війну.

– В 1980-х побывал на Афоне. Это не просто заповедник монашеский. Там нет автомобилей, а только неслыханная тишина. Понял, что в ХХ веке произошла великая акустическая революция. На смену вечным звукам пришли рукотворные. Самые главные в ХХ веке: звуки канонады, стрельбы, разрывов мин, – говорить Ігор Померанцев.

– С точки зрения звука, на Майдане происходили два события, которые нарастали. Это пение демонстрантами гимна и чтение молитв, – каже 77-річний композитор Валентин Сильвестров. – Тогда слова украинского гимна потеряли государственную собственность. Музыку к гимну написал композитор, который был священником. Во многих гимнах один звук на один слог, а у нас – распев. Так понял, что наш гимн – это аллилуйя.

21.15

– Ходять думи мої по світах, як наївні прочани, капле небова синь на зімкнуті пошерхлі уста. Я не вірші пишу, я землі перев'язую рани, над якими зірки, мов пробиті долоні Христа, – співає сопрано Інна Галатенко на слова поетеси Тамари Севернюк.

На сцені Чернівецької філармонії триває концерт "Музика поезії" за творами композитора Валентина Сильвестрова. На фортепіано акомпанує Олег Безбородько. Музика мінімалістична, тому добре чути мелодії мобільних. За концерт вони дзвонять чотири рази.

 

Субота, 5 вересня, 13.58

– Не знаю другого места на Земле, где в конце ХIХ века – начале ХХ евреям было бы так комфортно, – 68-річний колишній політв'язень Йосиф Зісельс веде для кількох гостей фестивалю екскурсію в Музеї історії та культури євреїв Буковини. – До прихода русской армии буковинские евреи не знали, что такое погром. Но в 1915 году их было два. Армия прошлась туда – громила, и обратно – громила.

Одна из черт, которая отличает буковинцев от других людей и евреев Буковины от других евреев – это высокий уровень толерантности. Поскольку это перекресток торговых путей, много этносов, языков, религий. Это сохранилось со Средних веков даже в советское время. Здесь не было обычной для царской России дискриминации евреев. Поскольку их здесь было много, они распределялись равномерно по всем социальным нишам. Здесь одно из немногих мест мира, где евреи занимались сплавкой по реке леса.

– Я – из Германии, часто бываю в Украине, но никогда не смотрела на деньги. Когда увидела 5 гривен – испугалась. Там же Богдан Хмельницкий. Как так может быть? – запитує після екскурсії німецька журналістка Анна. – Это же как на 5 евро Геринга ставить.

– Это не совсем так. Это разные символы. Я понимаю ваше возмущение, и многие евреи этим возмущены. Но для украинцев Богдан Хмельницкий – это не символ уничтожения евреев, а символ украинского возрождения. То же самое с Бандерой и Шухевичем. Это не мои герои, но я понимаю, что это – герои Украины. Они погибли за независимость Украины. Их считают героями не потому, что они как-то относились к еврейскому вопросу. А потому, что они погибли за независимость Украины. Но главное, чтобы украинское общество осмысляло это все. Чем больше украинцы становятся европейцами, тем больше у них проявляется интерес к деталям своей истории. Сегодня наши герои – Небесная сотня. Из ста человек, погибших на Майдане – три еврея. Сегодняшние украинцы считают евреев и крымских татар своими основными союзниками. Это при той непростой истории, которую мы знаем.

17.15

– Перекладати з української почав випадково. Просто з англійської було складніше, – жартує 70-річний польський поет Богдан Задура.

Сидить із ціпком на лавці під декоративним кленом на вул. Кобилянської. Із сусіднього кафедрального собору Святого Духа долинають співи й легкий запах ладану. Задура перекладає польською Дмитра Павличка, Андрія Бондаря, Сергія Жадана, Юрія Андруховича та інших. Часто буває в Україні.

– Чернівці в моїй голові займають особливе місце від першого візиту в 1970-х. Шукали тоді з дружиною ювеліра, бо мали якісь рублі, а вона хотіла собі купити перстеник. Уже дійшли на інший кінець міста, а жодного магазину із золотом не було. Побачив міліціонера й запитав дорогу. Той роззирається, бере свисток до вуст і як свисне: "Гражданин!" Покликав хлопця і попросив його провести нас до магазину. Юнак був шалено милий, частував нас сушеною рибою, яку мав у кишені, загорнуту в "Правду". Розповідав, що будував БАМ, а оце повернувся і вперше побачив свою донечку. Тільки все питав, де наш автобус. Не міг збагнути, що ми приїхали приватною машиною. 2011-го я приїхав сюди вдруге. Базальтова бруківка на Головній вулиці залишилася, і тролейбуси ті самі зосталися. А все решта змінилося на гірше. Бо Бондар постарів. Андрій Любка з дитини став майже 30-річним. А Бойченко зараз не п'є горілку – тільки мінералку.

Неділя, 6 вересня, 10.59

Автобус до єврейського кладовища зупиняється за сотню метрів від цвинтаря – через затор. Учасники фестивалю рушають пішки. На дорозі між двома цвинтарями – християнським та єврейським – продавці розставили ящики з помідорами й мішки з болгарським перцем. Гості фестивалю заходять до напівзруйнованої каплиці. На стінах залишилися фрагменти єврейських молитов. Вони обриваються, де облетіла штукатурка. Під високим куполом поети в колі читають свої вірші. Більшість – про євреїв та Голокост. Дмитро Лазуткін декламує "Реквієм", присвячений українським солдатам:

– Ваші хрестики, ваші прихистки, ваша правда, ваш сум і щем. Так лягло – згідно правил балістики, так розквітло німим вогнем. Ще чекають вас, ще вимолюють, проглядають рядки новин. І виколюють очі колами цих роз'ятрених Україн. І нічого крізь сльози не видно і біліє надтріснута вісь. Нині небо ридає ридма, зі свічок опливає віск. Вже за все перед Богом прощені линуть ангели-дембеля. Засинайте спокійно, хлопчики, це навіки ваша земля.

У холодному залі йде луна від затворів фотокамер. Надворі починається дощ.

14.02

– Тут wi-fi-точка називається "Шабад-2", – перемовляються дівчата зі смартфонами на балконі Головної синагоги Буковини. Крізь різьблені віконця спостерігають за ізраїльським поетом Йонатаном Берґом. Той івритом читає свій вірш про повернення додому. Буйне руде кучеряве волосся стягнуте у вузол, на маківці – синя кіпа.

– Мій батько – з Одеси. Він приїхав до Ізраїлю 1979-го, – розповідає англійською 34-річний поет. – Нас чотири брати. Старші два народилися в Україні, ми з молодшим – в Ізраїлі. Моє поселення називається Псагот – що означає "пагорби". Розташоване на високому горбі, якраз над палестинським містом Рамалла – столицею автономії. Між ними 35–50 метрів. Я міг бачити, як діти гралися в Рамаллі, а вони – мене. Там я виріс. Це релігійне село і родина у мене була дуже релігійна. У 16 років я покинув релігію. Не став секулярним, просто почав іннакше ставитися до неї. Якщо змінюєш свій шлях в іудаїзмі, то найчастіше змінюєш і свої політичні погляди. Бо багато з них приходять зі Святого Письма. Більше з'явилося часу і простору, щоб зрозуміти тих, хто поряд – палестинців.

– Але в час, коли треба зрозуміти іншого, люди вбивають одне одного, – кажемо.

– Саме так. Тому треба читати поезію. Вона допомагає зупинити швидкий спосіб життя. Швидке життя – це постійно купувати речі, дивитися рекламу, телебачення, новини. Відвідувати публічні дискусії, демонстрації, політичні виступи – це дуже агресивна мова. А поезія – це, може, найкращий спосіб зупинити конфлікт. Вона вчить говорити повільно й розуміти себе та іншого.

17.53

– Дівчатка, тільки обережно, то – дорогі книжки. Часто їх так переглядають і не купують. А вони ж втрачають товарний вигляд, – каже нам продавщиця. Гортаємо альбом фотографій у книгарні на центральній площі міста. – От один порвав недавно, але не купив. І що я маю робити? В борщ її не кину. А коштує 110 гривень.

19.42

– Давайте – за фестиваль, – на підвіконні Чернівецького вокзалу поети розливають коньяк. – Плани такі: їдемо до Києва, даємо перепочити печінці три дні. А потім – до зустрічі на Форумі видавців у Львові.

×