"Чоловіки старіли неспішно. Спершу хизувалися красивою сивиною у волоссі, гуляли за ручку з онуками й онучками довкола будинку чи вздовж довгої, засадженої каштанами вулиці, раділи своїй старості, як перепустці до світу, відокремленого державним захистом від хімічних димів заводу, перепустці до світу ранкових більярдів у старих бомбосховищах та щовечірніх заруб у доміно під дашком ними ж ­звареної-сколоченої альтанки", – пише Олексій Чупа в романі "Казки мого бомбосховища". Вийшов на початку цього року.

Автор розповідає 12 історій мешканців квартир свого під'їзду в Макіївці на Донеччині. Про літню алкоголічку Вєрку. Азербайджанців, що планують захопити Донбас. Беркутівця, який розганяв Майдан. Активістів, що повалили пам'ятник Леніну, а потім поставили на місце. Персонажі реальні, сюжети вигадані.

 

Майже нічого особливо донбаського в них нема. Звичайний під'їзд, яких тисячі в Україні. Чупа лише дофантазував, що може діятися в тих квартирах за зачиненими дверима. Чиїсь зради, непорозуміння бабусь з онуками, любов, втрати дітей. Герої – такі ж, як тисячі інших українців. Тільки надто багато безнадії й безсенсовості в житті цих мешканців під'їзду одного з макіївських будинків.

Половина – самотні старі, про яких або забули діти й онуки, або ж не знаходять із ними спільної мови. Вони важко працювали і все життя чекали пенсії, наче перепустки до вічного санаторію. Але тоді з'являються болячки, а життя кращим не стає. Після кількох років гри в доміно й більярд на подвір'ї чоловіки швидко здають і помирають. А їхні дружини залишаються самі у квартирах.

З Олексієм Чупою познайомилась торік у квітні в Донецьку. В тоді ще не "емігрованому" фонді "Ізоляція" проходив літературний фестиваль. Обласну адміністрацію вже захопили терористи. Серед териконів колишнього ізоляційного заводу ми пили червоне вино й говорили про "услышание Донбасса". Чупа працював машиністом, а поза роботою писав вірші, прозу й співав у рок-гурті, про що його колеги не знали.

 

Робітником на заводі був ще його дід. Після виходу на пенсію грав під вікнами дому в доміно. Більшість його мешканців нині – літні люди. Новобудову заселили у 1950-х. Багато тоді приїхали на Донбас із Заходу України – з надіями на краще життя. Їхній район міста місцеві згодом почали називати "Бендер".

Торік на початку серпня Чупа закінчував свою третю прозову книжку. У той час частина його колег із заводу йшли в "ополчение" ДНР. Бої в Макіївці почалися через два тижні. Письменник перебрався до Львова. Тепер працює журналістом. Каже: ті ж самі гроші, а робота – в рази легша. Їздить Україною на презентації своїх книжок. За Макіївкою, каже, сумує не дуже.

×