Оцінювати будь-яку державу за літературою – це збочення

Від 20 по 24 квітня в Києві відбувся VI Міжнародний фестиваль "Книжковий Арсенал". На нього з'їхалися гості з 15 країн. Книжки привезли 170 видавництв

Середа, 20 квітня

19:22

– Так багато книжок. На жаль, не всі вони мої, – каже на "Книжковому Арсеналі" 71-річний Ульф Старк.

Шведський дитячий письменник із дружиною презентує дві книжки, що вийшли українською мовою – "Диваки і зануди" та "Чи вмієш ти свистати, Юганно?"

– Коли пишу, ніби впадаю в гіпноз, – продовжує Старк. – Уявляю себе маленьким хлопчиком. Ось іду на кухню, де мама готує щось смачненьке, засовую руку в татову кишеню, стаю навшпиньки, щоб відчинити двері у ванну. Головне – так само і в дзеркалі побачити маленького хлопчика.

Четвер, 21 квітня

15:05

– Маестро два місяці тому помер, тому на фестивалі з Італії буде лише печиво і вода, – представниця Італійського культурного центру ставить перед львівською перекладачкою Мар'яною Прокопович, 55 років, вазочку з випічкою і пляшку мінералки.

Розпочинається презентація українських видань Умберто Еко.

– Якого правила дотримуєтеся в роботі – одомашнення чи відчуження? – питають перекладачку із залу.

– На початку кар'єри була за одомашнення. Тепер цікавіше дізнатися щось чуже, ніж переробити це чуже на своє. Тобто не хочу з равіолі робити вареників. Українська культура достатньо доросла, аби засвоювати чужі елементи.

17:15

– Шо ти мені тут париш, що мої книжки збиткові? Ти б їх узагалі тоді не видавав. Дітвора мої книжки в гуртожитках до дірок зачитала. З Полтави спеціально приїжджають, щоб купити. То де мої гроші? – в темному закапел­ку "Мистецького Арсеналу" на цегляну стіну повісили екран.

Показують хроніку з Олесем Ульяненком. Письменника не стало 2010-го. Презентують збірку його малої прози "Яйця динозавра".

60-річний Максим Тарнавський, професор Торонтського університету сідає скраю в четвертому ряду кінозалу:

– Студенти з третього покоління українських емігрантів вже не на тому рівні володіють мовою, аби читати Ульяненка. Навряд чи зрозуміють специфіку його прози. Він перший в сучасній українській літературі почав писати про тих, кого називав "пропадюги". Чекаю перекладу його "Сталінки" англійською. Оповідання "Яйця динозавра" виходило в канадійському журналі. Воно про чоловіка, який хоче наліво набрати від своїх друзів по 50 копійок за те, що покаже яйця динозавра. Хоча то страусячі. Враження від короткої прози письменника – приємне. Вона веселіше за роман "Сталінка", хоча філософія в оповіданнях Ульяненка зовсім невесела. Це образ тої України, яку ми не хочемо знати.

Той, хто хоче пізнати Україну, хай не починає з літератури. Оцінювати будь-яку державу за літературою – це збочення. Значно краще дивитися фільми, читати газети. Вони більше скажуть. Хоча Україна не так багато продукує кіно.

 

17:34

– Для мене ця книжка – перемога над злом. Над злом, яке нищить народи, країни. Це якийсь тріумф добра, маленький і величний, – розповідає письменниця Оксана Забужко, 56 років, на презентації "Філософської думки кримського ханства". Її автор – історик, сходознавець, перекладач Михайло Якубович, 30 років.

– Коли отримала рукопис цієї книжки, просто заверещала від щастя і від гордості, що в Україні молоді дослідники, спроможні виконати таку велику роботу. Для мене вихід цієї книжки, як для дитини дисидентських 1960-х, пов'язаний ще й з власним сентиментальним моментом. Українці дуже мало знають про своє минуле. Це радянсько-народницька версія української історії, ідентичності. Нам її вбивали в голови роками. Ця книжка – ще один крок до відкриття нашої історичної драми, важливі актори якої дуже довго замовчувалися. Давайте спершу промиємо вікна і побачимо цих акторів. Там не тьма з павуками, а насправді багато цікавого.

18:15

У протилежному крилі "Мистецького Арсеналу" – ще одна зустріч Оксани Забужко з читачами. Відкинувшись на спинку крісла, вона пригуб­лює червоного вина. Келих ставить на стіл.

– Книжкові ярмарки – це прекрасно, – каже. – Але в нас немає професійної критики. На відміну від решти цивілізованих країн, де в кожній газеті можна прочитати рецензії, дискусії, по телевізору обговорюють літературні новинки. Це потрібно, щоб відчитати смисли, закладені у творі, пояснити їх.

Ще одна традиція у Західній Європі, якій страшенно заздрю, – книжкові клуби. Невелике коло однодумців збирається раз на місяць в одного з друзів удома і за вечерею обговорюють одну книжку.

1979-й – війна в Афганістані. Моє покоління почали відправляти туди. Відправляли наших хлопчиків на забій. Наприклад, однокласника, який освідчився мені на випускному вечорі. Наше покоління впустили в машину для перекручування на фарш. Так працювала імперія. А та імперія воювала завжди. Я намагалася розпитати тих, хто повертався з Афганістану, що ж там відбувалося насправді. Мало хто міг щось розказати. Це був безмовний досвід. Я, 19-річна, не могла тоді про це написати. Із сотень таких оповідань складаються книжки Світлани Алексієвич.

Нобелівський лауреат одразу робиться чутним на весь світ. У всіх куточках планети одержує мікрофон на рік. Коли чую радощі в інформаційному просторі, що українка нарешті отримала Нобелівську премію, навіть не хочу це коментувати. Те, що Світлана Алексієвич народилася у Станіславові, ще не робить її українським літератором. Вона – білоруська російськомовна письменниця. Тексти Світлани Алексієвич написані на емоційному надриві, оголеному нерві, вона не протиставляє себе своїм героям, а ставить в один ряд. Світ має побачити монстра, функція якого – зачистка мізків людей. Світлана Алексієвич у своїх творах показує світові того монстра.

П'ятниця, 22 квітня

11:12

– Якщо в тебе іспит з фізкультури і завдання – стрибнути через козла, то не треба лізти по канату, бо тобі так зручніше, – каже Андрій Кокотюха, 45 років.

Розпочинає дискусію про гостросюжетний жанр у сучасній українській літературі "Чому так мало?"

– Приємно бачити в залі стільки жіночих облич, – продовжує. – Багато ходжу в кіно. Коли буваю на фільмах жахів, то як мужчина перебуваю в меншості. Жанр кривавий, а ходять на нього дівчачими колективами і ржуть під час перегляду. На детективи, пригодницькі фільми і бойовики приходять здебільшого пари. Мелодрами відвідують вдвічі менше глядачів. Гостросюжетні драми – це основа кіно та книжкового ринку будь-якої розвиненої країни. У нас літературний ринок несформований. Він не диктує авторам, що писати, а видавцям – друкувати.

Мій товариш Анатолій Дністровий – прозаїк, поет, кандидат філософських наук, якось сказав: "Я написав книжку з таким розумінням, що, на мою думку, так має виглядати сучасний український роман". Саме так працюють 99 відсотків вітчизняних авторів.

У гостросюжетній літературі є чіткі закони. Українські письменники забувають про зміст, захоплюються створенням складних конструкцій. Всім зрозумілу від початку до кінця лінійну історію мало хто здатен розповісти. Забувають, що експериментувати можна лише зі змістом. Тому й біда в нас із кінодраматургами. Тому і працюю я зараз один у семи кінопроектах.

18:25

– Щука, рак, павук, котик, журавель, макогін, очкур, качалка, ковбаска, огірочок, – перераховує назви чоловічого статевого органу в українському фольклорі дослідниця Ірина Ігнатенко, 35 років. – А з високою статевою потенцією ще називали стирчак, стрижень, стручок, качан, кілок, кінчик.

На презентації книжок "Етнологія для народу. Свята. Традиції. Звичаї" та "Народна медицина українців" слухачів небагато. Жвавішають, коли авторка заводить сороміцьку пісню: "Параско моя, коли ласка твоя, – встав свого ровчака протів мого сторчака".

– А де можна почитати весь список? – питає відвідувач.

– У мене ще є книжки "Жіноче тіло" і "Чоловіче тіло", але залишилися тільки мої авторські екземпляри. Почекайте, скоро їх додрукують. Дізнаєтесь, як голе чоловіче тіло використовували в городництві.

Субота, 23 квітня

14:25

Вулична сцена "Арсеналу"

Співак і письменник Антін Мухарський, 47 років, презентує свій альманах "Сказки русского мира".

– Бацила гомо совєтікус живе в кожному з нас, – декламує у мікрофон. – Її виховали в Радянському Союзі. Все те, що ми спостерігаємо в Росії, щедро приправлене сечею Кобзона, перхоттю Жириновського, слиною Медведєва і Путіна. Там знову відроджується людина, яка раптом розуміє, що "її дєди в космос разом із Гагаріним літали".

Три новели зі своєї нової книжки шоумен читає під супровід української бандури і російської балалайки. Перша казка – "Про казанского гопника Серегу и Сандру Баллок": про те, як Серьога мріяв оволодіти Сандрою. Але коли Золота Рибка виконала його бажання, у Серьоги не встало на голлівудську зірку.

– Довго маявся гопничок, накінець разразився таким монологом, – читає Антін. – "Не хочу я тебе, шалава американська! І посмішка твоя білозуба – нещира, мені огидна. І не мені ганьба, що не стоїть у мене на тебе, це ти не змогла мене на секс завести". Тільки на понтах і тримається вся міць Російської імперії. А копнеш глибше – суцільні комплекси й тотальна імпотенція.

19:27

Публіцист Олександр Бойченко, 45 років, розпочинає дискусію про "своїх" і "чужих" в українській літературі. Його опонент – письменник Юрій Андрухович, 56 років.

– Російський поет Лев Рубінштейн мені ближчий, ніж абсолютна більшість членів Спілки письменників України – і світоглядно, і естетично, – каже Бойченко.

– Однак може бути якісний письменник, але рускій шовініст. Ну то шо? Я почекаю. Ось жив Достоєвський. Зрозуміло, він – ватник, що вати нікуди прикласти. Але психологічний геній. Ну ок, через 100 років можна буде його читати, поки що я не зміг би. – каже Бойченко.

Бойченко запитує Андруховича, чи письменники, які живуть в Україні і пишуть російською мовою, належать до української літератури?

– Я пройшов через певну еволюцію щодо того. Ще в середині 1990-х для мене було ясно як божий день, що єдиним критерієм виступає та мова, в якій письменник працює, з якою працює. Тобто письменники, які пишуть українською – українські. Ті, які живуть в Україні і пишуть російською мовою – це російські письменники. При цьому вони – політично громадяни України. Мають такий паспорт, як і я. Але революція мене переорієнтувала, реалії виявилися складнішими, щоб говорити про це так однозначно. Я дійшов висновку, що це справа самовизначення письменника.

Неділя, 24 квітня

17:10

Усі місця біля сцени, де має зустрітися з читачами 63-річний Лесь Подерв'янський, зайняті. Письменник запізнюється. Коли нарешті з'являється, вітається по-східному, піднісши зчеплені руки до грудей, сідає.

– Для мене немає поганих і добрих слів. Усе залежить від контексту. Якщо є вибір між словом "смерть" і словом "х*й", то яке слово гірше, скажіть? – відповідає на запитання про нецензурну лексику.

Дівчата із першого ряду заходяться реготом.

– Ваша мовчазна відповідь. Саме так. Щодо того, що стали більше писати поганих, як ви кажете, слів, то це тільки добре. Україна завжди хворіла на традиційну цнотливість. І одна з наших вад – те, що ви закохані у свою провінційність. Коли я кажу "ви", я не маю на увазі себе.

– Як пропонуєте боротися з колоніальним комплексом України? – питають із залу.

– Треба боротися з провінційністю, бо це і є ознака колоніальності. Боротися з відчуттям вторинності.

– А в чому воно проявляється? – допитується читач.

– Так! – підтримує його дівчина.

– Та підіть в любий український театр, побачите, – каже Подерв'янський.

– Не в любий! – заперечують присутні.

– Добре, ми – не провінційна, а глибоко просунута урбаністична країна.

Усі сміються.

– Я тут глибоко зачепив колективне підсвідоме. В Україні бачу дуже мало людей непровінційних. На жаль. Але хочу, щоб було інакше. Країна загрузла в цих штампах. Століттями втовкмачували українцю в голову його другорядність. Із того все йде.

Подерв'янський читає записки:

– Александр Сергеевич, подскажете, когда сдохнет Путин? Ну, я не Ванга, не знаю. Але не вважаю, що справа в Путіні. Взагалі в Росії така людина, як Путін, нічого не міняє. І може прийти хтось інший і не факт, що кращий, а скоріше всього – гірший. Я проти того, щоб забороною російського контенту займалося Міністерство культури. Бо якщо воно більше ні на що не здатне, то треба підпалити його з чотирьох сторін. У сучасній російській культурі не бачу нічого, щоб було чогось варте. Не те, що забороняти, а просто друкувати, возити. Російська культура вже пережила свій вік. Давно не продукує ніяких смислів. Ні в театрі, ні в літературі, ні в кіно, ні в живописі. Можливо, якісь сплески є. Але занепад очевидний. Як і занепад Російської держави.

×