Понад 3 години нагороджували переможців 14-го літературного конкурсу "Коронація слова". 74 авторів романів, кіносценаріїв, п'єс та пісенної лірики зібрали 5 червня у столичному Будинку офіцерів
18.43
– А далі був референдум, що навів трохи шуму. 123 відсотки "за" – чи можлива ця сума? – у вишитій футболці читає реп зі сцени киянин Роман Невідомський. У пісні "Інформаційна війна" згадує Крим, а "єдину країну" римує до "лихої години".
– Галицький Децл, – шепче на вухо чоловікові чорнявка у вишиванці.
Поруч жінки у вечірніх сукнях від спеки поскидали туфлі на підборах. Босі ноги поставили на програмки заходу. Половина присутніх виходять на сцену – отримувати відзнаки або вручати.
– Ось перший продюсер із Севастополя, що зняв два українські фільми, – актор Віктор Андрієнко представляє Володимира Філіппова – продюсера "Івана Сили" і "Гнізда Горлиці".
Сценарії обох картин перемагали на "Коронації". Дарують засновникам премії, подружжю Логушів, постер із допрем'єрного показу "Івана Сили".
– Володя, наступного року принесеш плакат "Горлиці", – Андрієнко каже Філіппову. – Поклянись на бороді – трах-тібідох, і всьо буде нормально.
Наступний фільм – про Шевченка "Таразі. Прощання з пустелею" Володимир Філіппов хотів знімати у рідному Криму. Народився і прописаний у Севастополі.
– Думал использовать Тарханкут – там степь очень похожа на казахские пейзажи. Теперь не знаю, – каже Філіппов дорогою надвір. – Надо было раньше думать. Украина мало что делала, чтоб севастопольцы поменяли свой взгляд. Ничего не происходит на пустом месте. К сожалению, 85 процентов севастопольцев рады, что так случилось. Они мыслят эмоционально-поверхностно. Эти люди никогда не были ни в Киеве, ни в Москве и, тем более, в Рязани или на Волыни. Они просто верят, что сейчас вернется что-то хорошее, доброе, прошлое.
– Советский Союз, – додає товариш Філіппова. – Не болит голова у дятла: дали квартиру, работу, теперь стой в очереди за буханкой хлеба.
– Да, они уже стоят в очередях в магазинах. Но: "Извините, зато у нас не стреляют". Крым отдали без боя. Многократно ездил домой на автомобиле. Вот едешь по Одесской трассе – и все хорошо. Но как только заезжаешь в Крым – начинается бездорожье. Я столько раз говорил: пока от Киева не будет хорошей дороги в Крым, он всегда будет оторванным.
19.15
– В Україні нема чоловічих романів, – каже письменник Андрій Кокотюха, 43 роки. На ньому футболка із силуетом агента 007 Джеймса Бонда. – Не вистачає книжок, про які співав Висоцький: "Если в жарком бою испытал, что почем, – значит нужные книги ты в детстве читал". Нужные книги – це не Оксана Забужко, Франц Кафка, а "Три мушкетери" і "Вершник без голови". От Тарас Прохасько – чоловік, але його романи – не чоловічі. Хоча мужик не обов'язково має бити морди. Герой бере на себе відповідальність, робить помилки, потім їх виправляє, з повагою ставиться до жінок. У жіночій літературі всі мужики – сволочі. Моя розведена знайома козлом називала навіть таракана, що бігав по робочому столу. А героїня в жіночому романі має шукати чоловіка.
Українські письменники не думають, а знають, що пишуть шедеври. Другої книжки у них не буде. 80 відсотків виданих учасників "Коронації слова" – автори однієї непоміченої книжки. У сценаріях – взагалі жопа, бо багато філософії. Не розуміють, що історія має бути екранізована.
19.22
– Це містичні речі – наскільки збігаються сучасні події з минулими. Майдан ішов із Холодноярським духом. Прапори "Воля України або смерть" стояли на барикадах, – 63-річний прозаїк Василь Шкляр запалює цигарку на вулиці. – Досі українці програвали у війні на Донбасі, бо не готові були психологічно стріляти в росіян. Бо ж брати. 1919-го галичани на чолі з генералом Антіном Кравсом узяли Київ. Очевидно, Петлюра дав наказ оточити і зайняти стратегічні об'єкти, але у жодному разі не стріляти в денікінців. Давайте миритись, бо росіяни – брати. Доки мирилися, москалі підступно їх роззброїли. Така нерішучість завжди була нашим ворогом. Коли денікінці йшли по вулиці Інститутській, їх зупинив галицький сотник Осип Станимір точно на тому місці, де стояла взимку барикада. Антін Кравс їхав на перемовини з російським генералом, і його автомобіль підбили на Грушевського. Щось у цьому світі повторюється з точністю до одного метра. Але країна вже дістала урок прозріння. Раніше мої критики казали: нащо розпалюєш міжнаціональну ворожнечу, пишеш "москалі"? Тепер потрапило багатьом в очі, хто такі росіяни. Не тільки Путін такий, а саме суспільство, бо виховало такого лідера. Хтось каже: люди на Донбасі – зомбовані, ми їх маємо перевиховувати. Я не хочу з ними дихати одним повітрям. Хоча самі знатні націоналюги вийшли з Донбасу: Іван Дзюба, Олекса Тихий, Микола Руденко. Вони ввібрали в тій безнадії та чорноті, як бджоли, усе найкраще. Але 1920-ті не повторимо, бо Небесна сотня виграла Третю світову війну.
20.11
– Мій роман – про загадковий край, де досі залишилася Січ. Хоча він уже не схожий на Січ, як Майдан зараз не схожий на Майдан, – 37-річний письменник із Сум Владислав Івченко чекає на оголошення переможців. Роман "Паничі" писав до Майдану. – Там живуть воїни. Фізична праця у них – це для рабів. Вони тільки воюють. Дуже жорстокі, носять оселедці, їдять тільки свинину і хліб. Картоплю – ні, бо це рабська їжа. Дожити до старості там – не комільфо. Значить, ти був бозгуз.
Закінчив попередній роман про Івана Підіпригору і так заморився – наче ми 10 років в одній камері просиділи. Я його дуже поважав, і він мене, мабуть, поважав. Але ми вже не могли одне одного бачити. Тож вирішив написати щось таке, що нічим не нагадувало би Підіпригору. Довелося вивчати староукраїнську мову. Бо персонажі, за задумом, мусили розмовляти мовою кінця XVI століття. Виписував слова із сайта litopys.org.ua, зробив словник. Наприклад, воювати – буде "валчити", "вабоїти" – це вбивати.
Рукопис Івченка здобуває третю премію. Перемагає роман "Вільний світ" 37-річної киянки Тетяни Белімової, викладачки української літератури в Університеті "Україна".
– Головна тема – тоталітаризм і пошук виходу за його межі, – розповідає переможниця. Струнка, у синій вечірній сукні. Має трьох дітей. Жартує, що більше, ніж позолоченій золотій короні, радіє іншому призу – абонементу на три місяці в тренажерний зал. Роман на 150 сторінок 14 кеглем написала за два місяці. – Пишу одразу начисто. Книжка про події Другої світової війни. Головні герої опиняються в Німеччині. Вихідець із села Єфрем – як остарбайтер. Киянин Жора – як лейтенант. Один повертається в Україну, а інший – не бажає. Це реальні історії – моєї родини і родини чоловіка. Українцям дуже важливо повернутися до історії, щоб зрозуміти: чому ми такі зараз. Чому обираємо таких президентів, чому в нас революції відбуваються.
21.23
– Мені кажуть: тримайся за цього чоловіка. Бо приходиш ввечері зай… бана після роботи, а він говорить: "Місце жінки – на кухні, з ложкою за столом". До каструль взагалі не підпускає, – розповідає довговолоса брюнетка подругам.
Через босоніжок однієї з жінок перечіпляється сивий чоловік у світлому костюмі.
– Дівчата, я через вас ледь не вбився, – каже і протискається до столу із закусками.
Час від часу звідти долинає дзенькіт розбитих келихів.
– О, я його знаю, це – фуршетчик, – говорить одна з дівчат. – А розказує всім, що дипломат.
Біля столу з напоями і закусками стоїть сценаристка Віра Мельник, 70 років. Руки зайняті нагородами. За кіносценарій "Легенда про Сковороду" отримала золоту статуетку і дві спеціальні відзнаки.
– Сім років працювала над цим сценарієм. Про Сковороду написано п'ять тисяч книжок. Особливий інтерес до нього виник після того, як бразильський письменник Паоло Коельйо назвав Сковороду філософом ХХІ століття. У своєму кіносценарії зробила відкриття: він був одружений і мав дитину. У музеї в Сковородинівці Харківської області працює збирач Дмитро Дудко. Він показав мені листа прапраправнучки Сковороди. Вона пише, що її дідом був Григорій Ніцкевич, рідний син Сковороди, а бабуся її була Олена Ковбаса. У сценарії прописала цю лінію. Сковорода дуже любив Олену, але вважав, що сімейні сіті можуть його стримувати, тому втік із-під вінця. Про нього є безліч міфів: він передбачив свою смерть, міг зцілювати людей. Хочу, щоб режисером стрічки став Олесь Санін, знаю: він робить кобзи, а Сковорода був вправним кобзарем і чудово співав.
21.33
– Були рукописи про відьом, сучасне фентезі про перевертнів. Найоригінальніший – роман про бродячих собак, яких хотіли винищувати. Події подані з їхньої точки зору, – розповідає Оксана Щур, 27 років, головний редактор видавництва "Комора". Була експертом номінації "Романи". – Закрити рукописи хотілося, коли починали робити багато ліричних відступів. Або коли після 20 прописаних добре сторінок переходили на школярське письмо. Бувають фатально дубові діалоги: герої говорять літературною мовою, як із читанки, і всі однаковою. Наприклад, "Любий, підійди, будь ласка, до мене, – сказала вона, зітхаючи, і зняла з себе рушник". Література повинна нібито створити ефект реальності, а виходить навпаки.
21.46
– Ярославо, який роман набрав найбільше балів? – професор Анатолій Ткаченко, 66 років, звертається до дівчини в бузковій сукні з гіпсом на руці. – Це моя студентка, вона найбільше вболівала за роман "Привид безрукого ката". Він отримав другу премію. Ми усім курсом читали подані твори і виставляли бали. Читав твір Тетяни Белімової. Не знав імені, але відчував, що пише філолог – до кожного розділу є епіграф, герої виписані. Але і в неї зустрів сучасні "мовні глюки": замість "перебуває" пише "знаходиться". Але знаходиться гаманець, якщо загубився, або телятко в корови. Відкриттям для мене став роман "В темнім лузі за Дунаєм". Розказує історію задунайських запорожців, які повертаються в Російську імперію. Царат поселяє їх на сучасній Маріупольщині біля Азовського моря, щоб вони обороняли імперію від кавказців і чеченців. Тепер усвідомив, що це їхні сучасні нащадки нападають на нас і гноблять козацький край.
2 
35413
Коментарі