49 фільмів зняли про Донбас із 1924 року по 2015-й

49 фільмів згадуються у книжці "Кінематографічна ревізія Донбасу". Вийшла в Національному центрі Олександра Довженка. Видання аналізує стрічки зняті з 1924 року по 2015-й, дія яких відбувається на Донеччині та Луганщині.

– Радісна зустріч російських танкових колон, побиття українських військових істеричними бабцями, які при тому вимагають, щоб Україна продовжила платити їм пенсії. Із такими жахливими картинками тепер асоціюється Донбас. Його мешканці живуть із викривленим уявленням про світ. Їм треба допомогти. Зрозуміти тамтешніх людей зможемо, проаналізувавши кінообрази, які за багато років закарбувалися в їхніх мізках, – каже співавтор "Кінематографічної ревізії Донбасу" Олександр Телюк, 31 рік.

Вирізняє чотири періоди кінематографа про Донбас.

 

Cталінський

Донбас лише раз за всю історію українського радянського кіно перетворився з периферії на центр. Це відбулося у 1930-х після фільму Дзиґи Вертова "Ентузіязм (Симфонія Донбасу)". Картина стала флагманом потужної моди на індустріалізацію.

Феномен "Ентузіязму" виникає, з одного боку, на тлі розквіту кіновиробництва в Україні. А з другого – журнал "Кіно" дорікав режисерам за те, що "українська кінематографія, на відміну від інших галузей, нічого не зробила для Донбасу".

Остаточне утвердження теми Донбасу пов'язане з творчістю режисера Леоніда Лукова. Його перший шахтарський фільм "Італійка" розповідав про "червонопрапорний комсомол на вугільному фронті". Найвідоміша картина Лукова про шахтарів – "Велике життя". Це сповнений фольклору соцреалістичний епос, де всі розмовляють російською і тільки одна з багатьох пісень – "Їхали козаки" – звучить українською.

Дія розгортається в атмосфері соціалістичних змагань, індустріальних рекордів, перевиховання хуліганів і впровадження нових виробничих методів. Усі характери можна розмістити на осі між еталонним монолітом парторга Хадарова на одному полюсі та дволиким "шкідником" Кузьміним – на другому.

Феномен "шкідництва" виник на Донбасі після так званої шахтинської справи – суду 1928 року над кількома інженерами.

За допомогою кіно було чи не найкраще нав'язувати ідеологію, народжувати міфологію. Людина вірила не власним очам, а тому, що на екрані. Механізм поширення інформації був централізований і відшліфований.

Сучасне російське телебачення ретранслює радянські кліше. Зараз розлом відбувається між поколінням телебачення і поколінням інтернету. Тобто між прихильниками радянської версії історії і способу досліджувати минуле через багатоголосся. За допомогою інтернету кожен може висловитися. Тоді ж це робили режисери, яким із Москви давали гроші й вказівки.

Радянський кінематограф не дозволяв бачити якісь інші обличчя Донбасу, крім індустріального, шахтарського.

Патріотично налаштовані донеччани виокремлюють елементи фольклору зі сталінського минулого свого краю. Ультрас "Шахтаря" позиціонують себе як праві, україноцентричні. Але їхній неофіційний гімн – "Вышел в степь донецкую парень молодой" – із "Великого життя". Вивішують прапори Бандери, а поряд зображують атрибутику важкої праці часів Сталіна – відбійні молотки.

Хрущовський

У другій половині 1940-х темпи кіновиробництва в Україні впали до двох фільмів на рік. Із 882 донбаських шахт, які працювали перед Другою світовою, після затоплення і руйнування по війні відновили 123. Військовополонені, комсомольці та представники радянських республік, які розбудовували регіон, часто жили в жахливих умовах. Голод, дезертирство, примусова праця.

Після стрічки "Нескорені" про німецьку окупацію, українські студії не торкаються теми Донбасу протягом 13 років.

1958-го вийшла картина Анатолія Слісаренка "Гори, моя зоре". Дія цього першого українського кольорового фільму про Донбас відбувається на відстаючій шахті № 13–6іс. Режисер старанно конструює атмосферу молодих шахтарських міст. Охайні, але тісні кімнати. Величезна кількість портретів і бюстів Леніна в кабінетах чиновників.

Канва цієї виробничої драми повторює установлений у "Великому житті" драматургічний канон. Комуніст-ідеаліст намагається приборкати колектив, паралельно переживаючи історію кохання та переступаючи через підніжки "шкідника".

Відмінністю від стрічок 1930-х років є те, що серед шахтарів у фільмі з'являється жінка – Неллі. Це данина участі жінок у повоєнній відбудові Донбасу. На підземних роботах вони становили 43 відсотки.

Наступну стрічку про будівництво комсомольських шахт "Спокій нам тільки сниться" Слісаренко планував знімати також на Донбасі. Але після загибелі на зйомках акторки Інни Бурдученко 1960 року розпочату картину передають доробляти Сергієві Параджанову, однокурснику Слісаренка. Він завершить її під назвою "Квітка на камені".

У Параджанова вийшла калька соцреалістичного кіно. Герой недостатньо героїчний, шкідник – недостатньо шкідливий. Цей фільм цікаво розглядати крізь призму Параджанова як режисера, а не як стрічку про Донбас.

 

Брежнєвський період

Другу перерву між хрущовською і брежнєвською хвилею уваги кіно до Донбасу в 1960-х пояснити важче. Можна припустити, що після відкриття в Західному Сибіру великих покладів нафти квота на зображення професій перерозподілилася – від шахтарів до нафтовиків.

Із 1971-го по 1984 рік українські студії випускають 10 фільмів про Донбас. На екрани все більше просочувались західні віяння. Система в якийсь момент почала працювати не так на ідеологію, як на самоокупність.

"Вісім днів надії" 1984-го зняв ленінградець Олександр Муратов. Картина розповідала про аварію на шахті, внаслідок якої під землею опинилися двоє гірників. Вісім днів – визначений лікарями період, під час якого шахтарі в забої можуть залишатися живими. Щоб укластися в цей термін, директор шахти вирішує розкопувати ствол не спеціальною технікою, а відбійними молотками зусиллями найкращої бригади.

На відміну від канону "Великого життя", аварії на шахтах у фільмах 1980-х стаються не через зловмисну діяльність "шкідника", а безпричинно або внаслідок застарілої технології видобування вугілля.

Ще одна лінія згадок про Донбас у кіно 1980-х – кримінальний жанр. Приміром, фільм про моральний занепад епохи перебудови "Маленька Віра" Василь Пічул знімав у своєму рідному Маріуполі.

1984-го вийшла музична картина "Прелюдія долі". Молодий інженер з-під Донецька Анатолій Краско мріє стати співаком, але батько радить "триматися за шахту". Вважає, що співати на сцені – не чоловіча справа. За історією Краска стоїть реальна біографія уродженця Сталіного Анатолія Солов'яненка. Краско стає в донбаському кіно ледь не єдиним прикладом пошуку альтернативної ідентичності в умовах індустріального регіону. Голосом Солов'яненка у фільмі звучать кілька українських пісень.

Період перебудови

Документалка "Липневі грози" 1989-го розповідає про перші за довгий час масові протести в радянській Україні. Фільм присвячено двом масштабним хвилям шахтарських страйків у Донецьку. У них взяли участь кілька сотень тисяч гірників. На площах люди обурюються, що влада так і не привела до "світлого майбутнього" і не вірять обіцянкам із Кремля.

Два роки тому Донбас відчув подібну концентрацію розчарування. З'явилась потреба в чомусь іншому, як на початку 1990-х у незалежній Україні. Підсунули ідею ДНР. Нових ідеалів не народили, тому дістали із шухляд старі.

Голова Незалежної профспілки гірників Михайло Волинець каже, що донецькі шахтарі не підтримували прихід Росії, але були розчаровані в незалежній Україні.

Не можемо перевірити скільки донбасців хочуть жити в ДНР-ЛНР. Там усе тримається на зброї і фізичному примусі. Місцеві не встигли сформувати власну позицію до того, як прийшла російська зброя. Їм не залишили вибору.

×