14 персонажів застрелив, двох отруїв та одну повісив 52-річний Квентін Тарантіно у своїй новій стрічці "Мерзенна вісімка". 14 січня вона вийшла в український прокат. 36-річний кінокритик Олександр Гусєв розповідає про еволюцію стилю у восьми фільмах американського режисера
Вже по стрічці "Скажені пси" (1992 рік) стало зрозуміло, який великий майстер прийшов у кінематограф. Тарантіно знущається над самим поняттям благородного бандита. Такі люди хоч зі своїм кодексом честі, але жорстокі. Тому нічого, крім смерті, не заслуговують. Одночасно він показує їхню трагедію. Навіть до них можна відчувати симпатію. Поліцейський, справді хороший чоловік, випадково вбиває жінку. І мусить бути за це покараний. Кожен гріх у фільмах Тарантіно отримує відплату.
Вже у цій картині він використовує блискучі самодостатні діалоги. Щоразу розплачуючись у кафе, згадую діалог про чайові (один із компанії принципово відмовляється кинути долар на чай офіціантці. – "Країна"). Тут виникло його майстерне вміння тасувати час дії. Глядачі не знають, у якому місці сюжету ми перебуваємо. Режисер змішує реальні події з розповіддю про інші. В одному епізоді герой Тіма Рота, поліцейський під прикриттям, розповідає бандитам, як його випадково ледь не спіймали на гарячому правоохоронці. Оповідь показують на екрані, але розуміємо, що, скоріше за все, це – вигадка. Такий же прийом є в "Мерзенній вісімці". Майор Воррен розказує про вбивство сина генерала. Очевидно, ця зустріч відбулась, і він його вбив, але навряд чи так яскраво. Коли цей син звертається до майора, то говорить голосом того ж Воррена. Бо є лише персонажем його розповіді.
Також у "Скажених псах" з'являється розподіл фільму на розділи, що відтоді стало постійним прийомом Тарантіно.
"Кримінальне чтиво" – це майстерне сплетіння кількох історій. Фільм нагадує уривки бульварних книжок, що розвалилися, а сторінки переплутались. Режисер використовує впізнавані, багато разів прочитані, сюжетні матриці. Але повертає їх щоразу в зовсім інший бік. Є мільйон стрічок і книжок, де гангстера поставили відповідати за безпеку дружини боса, і між ними починається роман. Проте Тарантіно кожен раз обманює глядацькі очікування. Якраз у той момент, коли між ними щось зав'язується, у героїні Уми Турман стається передозування наркотиками. Замість незворотного любовного зв'язку герой Джона Траволти змушений везти її до наркоторговця, аби врятувати.
Тут автор показує безглуздість штампів. Але також надає їм вимір драми. Дотримується традиційної шкали цінностей, які часто мають гротескний вигляд. Наприклад, історія про годинник, який батько Бутча (персонаж Брюса Вілліса. – "Країна") ховав у дупі. Або ж його каяття, коли чудом вижив під час перестрілки, тому вирішив більше не вбивати. А персонаж Траволти загинув. Бо після цього чуда продовжив діяти як злочинець. Один живий, другий – покараний. У Тарантіно багато біблійних алюзій та релігійних символів.
У стрічці "Джекі Браун" ідеться про престарілих героїв кримінальних драм, які отримали ще одну можливість нагадати про себе. Їх зіграли такі ж підстаркуваті, колись дуже популярні актори Пем Ґрієр і Роберт Фостер. Вони ні на що вже не надіялись і ось отримують шанс на нове життя. Стосунки припускають якийсь роман, але його не стається. Думаємо, що героїня Ґрієр розправиться з лиходієм, однак до цього не доходить. Зняв цю картину за книжкою Елмора Леонардо, одного зі своїх улюблених письменників. Тарантіно в юності навіть попався на крадіжці його роману в супермаркеті. Молодим працював у відеопрокаті, який став його кіноуніверситетом. Фразою Тарантіно "Я не ходив у кіношколу, я ходив у кіно" варто було б озброїтись нашим студентам кіноінституту.
У "Вбити Білла" вперше у Тарантіно чітко проявилась любов до вестернів. Історія помсти, зав'язка всього із розстрілом весілля відсилає до жанрів спагеті-вестерна. "Безславні виродки" частково теж вестерн. Після нього режисер зняв дві більш-менш чисті стрічки цього жанру. "Убити Білла" проявляє його дивовижний стилістичний дар. Тут і вестерн, і аніме, самурайські бойовики. Він змішує жанри та наповнює життям живописні штампи. Неймовірний вступний поєдинок Уми Турман – дуже правдоподібний. Незважаючи на всю свою постановочність. Він передає лють, біль та бажання вижити. До цього були переважно кримінальні драми. А тут Тарантіно випробував свою здатність виходити за камерні межі й працювати над фільмом більшого виробничого масштабу.
Картиною "Доказ смерті" віддав належне своїй любові до забутої нині культури жанрового кіно 1970-х. За сюжетом літній маніяк, закоханий у старі стрічки, знищує дівчат. Він бачить наскільки погіршився кінематограф. Зневажає молодих ідіоток, які нічого не тямлять у ньому. Але якось натрапляє на компанію дівчат, які чудово в кіно розбираються. Вони переслідують і весело вбивають маніяка, який виявляється боягузом. Цією стрічкою Тарантіно створює ледве не найкращу погоню в історії кіно. І був номінований на Золоту пальмову гілку. Мало кому вдавалося так стерти кордони між низьким і високим.
"Безславні виродки" – це фільм про людське сприйняття історії. Він є протилежністю до "Мерзенної вісімки". В обох ідеться про нашу потребу однозначної перемоги добра над злом. Хочемо бачити героїв переможцями, а лиходіїв – покараними. З Гітлером розправився єврейський спецназ, а негр знищив жорстоких рабовласників. Роль лейтенанта добре зіграв Бред Пітт. Для багатьох акторів ролі у фільмах Тарантіно стають не просто знаковими, а такими, що стоять осторонь їхніх попередніх досягнень. Для декого вони були тріумфальним поверненням у великий кінематограф, як для Джона Траволти.
З цієї стрічки Тарантіно починає знімати "ретро". Раніше він говорив про вічну проблему боротьби добра і зла. Тепер почав робити це з історичними міфами. Це урізноманітнило його фільми, зробило їх глибшими.
Тарантіно пощастило з Семюелем Ліроєм Джексоном. Його герой у картині "Джанго вільний" – втілення зла, негр, який є наставником рабовласника. У "Мерзенній вісімці" грає вже борця з рабовласниками, який водночас є військовим злочинцем і расистом, бо відзначився на війнах з індіанцями. Тарантіно не каже, що не варто було боротися з рабовласницьким ладом, навпаки. І не стверджує, що "чорний" расизм гірший, ніж "білий". Він просто прирівнює їх.
Багато хто вважає, що Тарантіно – неполіткоректний, часто переходить усі межі. Але так він повертає проблемам гостроту. Змушує сумніватися в усталених уявленнях. Політкоректність – напівфабрикат, яким заміняють моральність. Вона добра тоді, коли люди змушені лицемірити. Не говорити огидних речей, аби уникнути громадського осудження. Расисти бояться видатися расистами. Тарантіно говорить про первинну сутність цих проблем. Показує, що негр теж може бути расистом. Водночас расизм – це абсолютне зло. Тому заслуговує на найжорстокіше знищення.
У "Мерзенній вісімці" Тарантіно змушує сумніватись у парадних образах історії. Кожен народ має схильність героїзувати минуле. Маємо уявлення про американців півночі, що відважно борються за святу справу, та про аристократичну хоробрість південних. Він це не заперечує. Але показує, що обидві сторони дискредитували ці поняття своєю жорстокістю. Глядачу нема на що опертися. Коли майор Воррен подає юшку генералу, нам здається, що хоче з повагою поговорити з колишнім бойовим противником. А насправді він збирається з нього познущатися. Розповісти про жахливу смерть сина старого та вбити його.
Заметене снігом розп'яття на початку картини задає тон. Мовляв, Бог тут забутий. Герої проносяться повз нього, не звертаючи уваги. Бо для них Бога не існує. Вони рухаються у своє пекло, де самі виступають один для одного бісами.
У восьмому фільмі, як і в першому, дія відбувається переважно в межах одного приміщення. Але це не камерна історія про персонажів. За кожним із них прочитуються привиди американської історії.
У фільмах Тарантіно добро і зло завжди лишаються на дуже чітких позиціях. Але можуть здаватися чимось іншим. У цій стрічці майже кожен персонаж у результаті виявляється не тим, яким до цього його уявляв глядач. Та все названо своїми іменами. Незважаючи на епатажність, Тарантіно дотримується строгої консервативної християнської системи цінностей. В останніх картинах насильство має достатньо театральний кіноманський характер: бризки крові, голови, що розлітаються від пострілів. У "Скажених псах" такі епізоди жорстокіші. На них багато хто вибігав із зали. Навіть Вес Крейвен (режисер "Кошмару на вулиці В'язів". – "Країна") утік на епізоді, де містер Блондин відрізає вухо поліцейському.
Основна проблематика фільмів Тарантіно і його підхід до мистецтва за майже 25 років не змінювались. Він лише поступово розширював масштаб застосування своїх засобів. Починав із території складу, а дійшов до історичних подій. Спершу знімав нікому невідомих бандитів, згодом – героїв, які вбивали Адольфа Гітлера.
2 
35413
Коментарі