16 мільйонів гривень становить бюджет фільму Олеся Саніна "Поводир". Прем'єра відбудеться на Одеському кінофестивалі 16 липня. Олесь Санін розповідає про сім режисерських ходів, які розтягнули роботу над картиною на 10 років
Відмовився від комп'ютерних спецефектів
У фільмі за стоп-кадрами можна вивчати, як що виглядало у 1930-ті. Вже сам розбираюсь у всіх видах тодішньої стрілецької зброї, формах червоноармійців, велосипедах, мотоциклах. Трималися правди у всьому: реквізиті, костюмах, манері говорити, музиці.
Потрібен був трактор того часу. 50 років на постаменті біля Харківського заводу простояв один із тих, що випустили в перший день роботи підприємства. Потім його здали на брухт, як і весь завод. Ми купили трактор за ціною брухту, поновили і зараз він їздить.
Реконструювали цілий автопарк, потяг, який під парами не стояв десятки років. Для нього відновили гілку залізниці. Перепиняли вулиці, знімали десятки кондиціонерів, перефарбовували будинки в Харкові. Шили сотні оригінальних костюмів, переробили 120 пар чобіт для кобзарів. Звичайні солдатські не годилися, бо тоді були інші матеріали. Можна було зробити за допомогою комп'ютерної графіки. Але тоді б ми втратили правду. Як у фільмі "Сталінград", де намальовано все, навіть людські почуття.
Відтворювали манеру кіно 1930 років
У фільмі маємо кіножурнал про перший трактор, наче його зняв Дзиґа Вертов. Підлаштувалися під його стиль, ракурс, швидкість зйомки, навіть знімали камерою того часу.
Для кількох малесеньких сцен реконструювали кадри, зняті у час Голодомору. Показуємо його початок, відбирання хліба, розкуркулення. Це зав'язка всієї історії. Один із радянських чиновників мав на руках секретні документи про те, що на українців чекають репресії. Передав їх американцю, щоб той показав пресі за кордоном. Іноземця вбивають, а його син Пітер подорожує з книжкою "Кобзар", в яку заховані ці документи.
Будував картину на архівних документах
Американський хлопчик справді був поводирем українського бандуриста. На залізничній станції 1934 року знайшли замерзлого підлітка й забрали в лікарню. Розповів, що був сином американського інженера. Хоча, за документами, дитина з таким ім'ям пропала набагато раніше й померла від віспи. Хлопчик став єдиним свідком знищення кобзарів радянською владою.
1932-го чи 1934-го (точно не встановлено. У різних джерелах – різні роки. –"Країна") у Харкові відбувся кобзарський з'їзд. Музикантів арештували і розстріляли. Є документи про з'їзд, афіші й навіть рахунки про проживання, добові на 200 людей. Але в те, що кобзарі самі туди пішли, не вірю. Вони пережили поневіряння, розуміли політику ГПУ та НКВД. Кобзу й бандуру тоді офіційно заборонили. За їх зберігання можна було отримати термін. Виходить, вони самі здалися в полон. У мене постійно питали про документи. А де документи тих, хто розстрілював людей на Майдані?
Діяла величезна кампанія зі знищення сліпих музикантів. Незрячі бандуристи вірили, що можна знищити країну, армію, воїна. Але не пісню, бо вона живе серед людей. Колись її почує той, хто виготовить меч, збере навколо себе армію, відбудує фортецю і поверне собі державу.
Шукав справжню стріху
На свято Першого трактора хлопчик учив віршик "Садок вишневий коло хати". Це історія про нездійсненний український рай. Пізніше герой потрапляє в цей едем, що руйнується на його очах. Бандурист приводить його до коханої жінки в хутір майже на острові, куди ніхто не міг добратися. Ми його збудували на березі Дніпра. Робили хату. Стріха зараз коштує десятки тисяч доларів. Намагалися шукати старі хати, але в них стріха трухла. Музей у Пирогові не підходить, бо збудоване для туристів. Лишилося кілька майстрів, що роблять стріхи. Порадили: "Олесь, перестеляємо новою стріхою хату-музей Шевченка. А стара точно така, як треба. Ми акуратненько складемо і безкоштовно покладемо тобі на хату". У фільмі знімалася стріха з намоленої хати Тараса. Картина постійно резонує з тим, що писав Шевченко.
Запросив грати незрячих
До фільму відбирали тих, які серед сліпецького товариства є верхньою кастою. Живуть без поводиря і палиці, ходять у походи, займаються бізнесом. Серед них кілька бандуристів і панотців із Київського кобзарського цеху.
Не всі кобзарі були незрячі. Музикантами часто ставали ті, хто сліпли в боях або від тодішніх ліків. Є легенда, що першими кобзарями були козаки, осліплені царицею. Їм не було що втрачати, вони були провісниками правди.
Для Станіслава Боклана, виконавця ролі бандуриста Івана Кочерги, замовили зі США спеціальні лінзи для акторів. У них можна бути цілий день. Він у лінзах нічого не бачив. Був на таких самих правах, як і кобзарі. Боклан якось стояв по шию в холодній воді – ми ж не могли нагріти озеро в листопаді.
Чотири рази переписував сценарій
Над сценарієм працювали Ірен Роздобудько й Олександр Ірванець. Редагував викладач голлівудської кіношколи, script doctor Пол Волянські. Я не дуже добре відчуваю жіночі образи. Розробляв їх з Іреною. Героїня Джамали співачка Ольга була в повному радянському фаворі. А тут закохалась в американського спеціаліста й хотіла виїхати з ним за кордон. Потім взнає про смерть чоловіка і виходить за того, хто його вбив – офіцера НКВД. Історія дуже конфліктна, змушує подумати про жіночу долю в тоталітарній машині. Ставлення до жінки визначає рівень здоров'я суспільства. У Києві над Дніпром стоїть "кльопана мать". Але вона тримає меч і щит, а не дитину. По всій країні скульптури похилених голів матерів, які втратили дітей і чоловіків. Історія України тримається на жіночих плечах, бо мужики весь час гинули.
Відбирав головного героя серед 200 іноземців
Антон Святослав Ґрін виявився правнуком українського дисидента Михайла Сороки, що просидів десятиліття в тюрмі й піднімав повстання в таборах. Кобзар рятував його героя Пітера казками, щоб дитина не збожеволіла від баченого. Спеціально шукав іноземця. Спершу на головну роль затвердив хлопчика з Британії, який за тиждень до зйомок відмовився. Кастинг був величезний. Я передивився 200 дітей, а директор із кастингу – тисячі. Підняв архіви. І натрапив на американця, який підкупив мене єдиним моментом. Сів за рояль і перед тим, як заграти, зосередився, налаштовувався. Так роблять дорослі, а діти механічно відтворюють ноти. Глибока ніч, зателефонував по Skype, а у них ранок. Кажу мамі: "Хочу побачити Антона". Вона повернула ноутбук, і я побачив силует хлопця з наплічником у дверях. Він помахав рукою й побіг до школи. Запитав у мами, чи зможуть приїхати через п'ять днів на зйомки. Відповідає: "Добре. В школу напишу записку. Без проблем". Наче ми про пікнік домовилися. Батьки – музиканти, мають контракти, тому його самого посадили на літак. Антон приїхав із тим самим наплічником.
9 
35413
Коментарі