ЯК ЗАПУСТИТИ КІНОПРОЦЕС В УКРАЇНІ, РОЗПОВІДАЄ КЕРІВНИК ДЕРЖКІНО ПИЛИП ІЛЛЄНКО

Офіс Держкіно знаходимо не одразу. Допомагає охоронець "Мистецького Арсеналу" – проводить у двір, відчинивши хвіртку у високому паркані. Піднімаємося на четвертий поверх адмінбудівлі "Арсеналу". На дверях – файл, у ньому роздруківка з текстом "Державна агенція з питань кіно". Всередині також жодних табличок, всі написи – на папірцях. Тільки плакати Тижня кіно 3–9 вересня на підтримку ув'язненого в Москві режисера Олега Сенцова переконують, що ми не помилилися. Запитую у секретаря, чи нещодавно сюди переїхали. Каже, Держкіно тут кілька років.

На Пилипа Іллєнка чекаємо близько години. Вибачається: затягнулася зустріч із представниками телеканалів. Кабінет голови Держкіно невеликий. Десь четверту частину займає стіл. По всій його поверхні акуратно розкладені документи з бюджетами фільмів, законами. У шапці одного великими літерами написано "М.Я. Азаров". Цікавимося, в якому стані отримав галузь від попередників. Запитання починаємо фразою "ситуація з українським кіно сумна"

– НІЯКА ВОНА НЕ СУМНА, – заперечує Пилип Іллєнко. – Якщо ставитися до проблеми, як до чогось сумного, вона ніколи не вирішиться. Вся держава переживає складний період. Є проблеми, що виникли не сьогодні й не 10 років тому. Кіно не виняток. Якби я не був оптимістом, не пішов би сюди. Для чого ще одна підстава для суїциду? – усміхається.

Запитуємо, за що взявся в першу чергу.

– РОЗБИРАЄМОСЯ З ПРОБЛЕМАМИ, ЯКІ ВИНИКЛИ ЧЕРЕЗ ЗАТРИМКУ ФІНАНСУВАННЯ КІНОПРОЕКТІВ. У виробництві зараз кілька десятків фільмів. Хочемо знайти ефективні форми співпраці з державними кіностудіями, хоча вони не підпорядковуються Держкіно. Думаємо, як подружити незалежних продюсерів із телебаченням, залучити недержавні кошти. Цієї осені кілька українських фільмів вийдуть у прокат – "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, "Поводир" Олеся Саніна, "Брати" Вікторії Трофименко, "Хвороба кохання" Дмитра Томашпольського й Олени Дем'яненко.

КРИЗИ ТАЛАНТІВ НЕМАЄ. Наша земля народжує їх штабелями. Але через відсутність індустрії ми десь втрачаємо. Для кіновиробництва важливий постійний процес. Також треба забезпечити його другу ланку. Адже, крім режисера й оператора, є гримери, костюмери, виконавці трюків. На знімальному майданчику можуть перебувати до 200 осіб одночасно. В Україні дико бракує якісних других режисерів. Вони займаються плануванням, ведуть знімальний майданчик. Це не справа режисера-постанов­ника. Середня ланка робить кіно на 60 відсот­ків, нижня – на 20. За топ-рівнем – визначальні рішення.

ПОТРІБНЕ ЖАНРОВЕ КІНО, РОЗРАХОВАНЕ НА ШИРОКУ АУДИТОРІЮ. Мусимо звертатися до глядача тією мовою, до якої він звик. Він хоче побачити героя, що змусить співпереживати. Персонаж має бути не такий, як усі, плисти проти течії. А в нас люблять знімати рефлексії, порушувати філософські питання. Хочеться подивитися історію, як хлопець відбиває дівчину в іншого кавалера. А не про такого, що зневірився й кинувся з балкона – то арт-хаус. Герой щось робить, долає обставини, що його змінюють. А буде це зі спецефектами чи ні – неважливо. Але не можна зняти успішний фільм за нульовий бюджет. Хоча є винятки. Нещодавно друзі принесли чорну комедію. Зняли за 35 тисяч доларів, а виглядає на 350.

СЬОГОДНІ УКРАЇНСЬКЕ КІНО НЕ МОЖЕ ІСНУВАТИ БЕЗ ФІНАНСОВОЇ ПІДТРИМКИ ДЕРЖАВИ. Довготермінова мета – змінити це. Треба ­запровадити систему збору на розвиток національного кіно. Його би стягували з показу іноземних фільмів. Пропозицію підтримало Міністерство культури. Така система працює у Франції, кількох інших країнах. Можна стягувати до 5 відсотків із квитка. Наприклад, зараз він коштує 50 гривень, а буде – на 2,50 більше. Але за це глядач отримає національний фільм. Кожен хоче в дзеркалі зранку бачити себе, а не Міккі Рурка з похмілля.

УКРАЇНСЬКЕ КІНО НІКОЛИ НЕ МАЛО СЕРЙОЗНОЇ МЕДІАПІДТРИМКИ. Рекламний ролик про середній американський фільм виходить до 50 разів на основних каналах. Переконуємо телевізійників показувати українські картини і брати участь у їх виробництві.

АРТ-ХАУС ПО ТЕЛЕВІЗОРУ НЕ ПІДЕ. Але він необхідний – для іміджу країни, визнання в середо­вищі професіоналів. Мирослав Слабошпицький робить велику справу, бо згрібає мішками призи на фестивалях за "Плем'я". Фільм продали у понад 10 країн. Він стає комерційно успішний.

ТЕЛЕКАНАЛИ ПРИБРАЛИ НАЙОДІОЗНІШІ РОСІЙСЬКІ ФІЛЬМИ, та цього поки що недостатньо. Але повністю зняти їх не можуть, не буде чого показувати. Телебачення – це великий бізнес та індустрія. Торік наші кінотеатри відвідали близько 20,5 мільйона глядачів. Аудиторія телешоу "Шустер Live" – 5 мільйонів за вечір. Це не зміниться за день чи за місяць. Януковича виганяли ще з 2010 року. Вигнали тепер, і якою ціною. Аудиторія звикла до певного продукту. Навіть на Галичині в маршрутках слухають російську попсу й шансон. Багато нинішніх подій відбуваються, бо ми не контролювали свій інформаційний простір. Всяка війна починається в голові, а потім переходить у гарячу фазу.

ДЕРЖКІНО НЕ ДОПУСТИЛО НА НАШ РИНОК ДВА РОСІЙСЬКІ ФІЛЬМИ: "ПІДДУБНИЙ" І "БІЛА ГВАРДІЯ". Вони пересмикують нашу історію, принижують національну гідність. Кіно й література – це гра на довгострокову перспективу. Гоголь написав "Шинель" швидко, але вона сформувала російську літературу. Це – історія і про Путіна теж.

1943-ГО СЕРГІЙ ЕЙЗЕНШТЕЙН ЗНІМАВ КІНО, ЯКЕ ПОКАЗУВАЛИ СОЛДАТАМ. Недостатньо дати людині автомат. Потрібна мотивація його застосувати. Ніхто не змушував людей на Майдані йти на "Беркут" під кулі. Цей дух формується культурою. Людям необхідно влізти в мозок, і вони самі робитимуть усе потрібне. Радянський Союз фізично знищував людей, а потім створював культурний продукт, що формував свідомість. Досі його не можемо із себе вижити. Жартуємо фразами з радянських фільмів. Живемо в культурному коді тих років. Усі з айфонами, але насправді – совки.

УКРАЇНА В КІНЕМАТОГРАФІЧНОМУ ПЛАНІ СТАЛА НЕЗАЛЕЖНОЮ РАНІШЕ, НІЖ У ДЕРЖАВНОМУ. Ми мали своє виразне обличчя. Тому поетичне кіно знищили. Посадили Параджанова, багатьом не давали працювати або нав'язували знімати кон'юнктуру. Більшість картин, які зняв мій батько (режисер Юрій Іллєнко. – "Країна") у 1970-х, сам не хотів дивитися і мені не радив. Називав їх "фільмами з-під трамвая". Тобто покалічені, ніби переїхані трамваєм.

КІНОСТУДІЇ НЕ МОЖУТЬ РОЗВИВАТИСЯ, бо вибудувана неефективна система їх управління. Учора провів 4 години з гендиректором студії імені Довженка – Олесем Янчуком. Він скутий по руках і ногах бюрократичними процедурами. Це наче у вас є iРad, але ви не можете зайти в інтернет, доки на рівні ООН не дозволять. Насправді революція в нас ще не відбулася.

ЗА ОСТАННІЙ ТИЖДЕНЬ із Держкіно звільнилися головний бухгалтер і його заступник. Зар­плата фізично не дозволяє вижити. ­Головний спеціаліст отримує 1,5 тисячі гривень на місяць. А ми ж хочемо, щоб усі чиновники були чесні, розумні, знали англійську, і "глаза чтоб блестели". Весь час до культури ставилися як до того, що можна фінансувати в другу-­третю чергу. І що, допомогло це медицині? Якби гроші, вкладені в "Межигір'я", інвестувати в українське кіно – у нас був би Голлівуд.

×