"Чєй магазін? Каму платітє?"

Уривок із нового роману з робочою назвою "Сни неофіта"

Думку свою Пашок не озвучував. Він вдячний Вомбату, що взяв його в діло. Вомбат ніс відповідальність за магазин, де був поставлений завідувачем. Ким і в результаті яких домовленостей, Павла обходило менше всього. Як і походження організації, в чию мережу входила базарна крамничка. Подібні фірми множилися, наче віруси в недужому організмі. Як свідчили фіолетові відбитки печатки, організація мала обмежену форму відповідальності і назву "Пчела". Згодом абревіатура ООО, схожа на скорочений символ Олімпійських ігор, розгубивши й решту кілець на ритвинах ринку, перемінилася на ТОВ "Бджола". Щоб іще пізніше перелицюватися на закрите приватне підприємство "Ластівка". Назви й абревіатури, синіючи з накладних, мало що змінювали для двох приятелів за прилавком базарної комірчини. Недавній матрос риболовецького флоту Вомбат – старший продавець, або директор, як він сам волів називати. Пашок, за яким тягнувся шлейф професій, обірваний короткочасним безробіттям, значився експедитором-вантажником, відчуваючи себе "грузчиком", як говорив Вомбат, як казали всі, і що незмінно підкреслював сам Пашок. Продавець, тобто "лавочник" – мерзенний тип, від лавочника Пашок відгетьковувався. Він шанував думку авторитетних людей, які його не зрозуміли б. Характерні типажі, чию приналежність до згаданого прошарку Пашок визначав безпомильно, іноді вимальовувались на овиді: "Чєй магазін?" Відлунювало це серйозніше: "Каму платітє?" Вомбат, напустивши на обличчя відсторонену міну, відповідав лаконічно: "Гасударству!" Розбійні люди розверталися і йшли в "Янтар", магазин з іншого боку бараку, звідки згодом прибігав власник, жаліючись на чергову рекетирську кривду. Братва вірила чесним Вомбатовим очам, сірим, із переходом у зеленаве.

 

Цінники, писані Пашком від руки, змінювалися значно частіше, ніж абревіатури. Незмінним лишався директор фірми Леонід Станіславович Сазанський, огрядний чоловік років на 60. Арештовувати людину за підозрою в темних оборудках тільки на підставі зовнішнього вигляду, звичайно, є неможливим. Але про необхідність затримання і подальшої перевірки зовнішність Леоніда Станіславовича якщо й не кричала криком, то нашіптувала цілком ­виразно. З'являвся він завжди раптово, з головою у справах. Точніше, із капелюхом. Його Сазанський знімав, стрімко вбігши до магазину, й промокав тім'я, посмуговане залишками волосся. "Ма'чікі, пєрєд входом – акуркі. Нада убре-еть…" При цьому очі, як вивірки, обмацували полиці, облавок і, ковзнувши по Пашку, упиралися у Вомбата. "Шнурки, кого ви хочете нає… гм, одурити? – промовляв майже полюбовний, спідлобний погляд. – Треба ділитися зі старшими, ма'чікі". Великий палець пригладжував жиганські вусики. Нижня губа, м'ясиста, як у морського окуня, ворушилася усмішкою.

– Как жизнь, дірєктар? Как дєла, Сєрьожа?

– Нормально, Л'ід Стлаич!

Вомбат ставав на проході, між столом і облавком, що відокремлювали службову територію. Леонід Станіславович, завернувши долоні витягнутих вздовж тулуба рук, ковзнувши животом по стільниці, теж просувався до проходу і нависав над шворкою, натягнутою від столу до прилавка, як символічний шлагбаум. На Сазанського шлагбаум не справляв жодного враження. Як і наївні потуги Вомбата вберегти підсобку від чергового вторгнення.

– Сьожа, на'а по'ріть, – мурчав Сазанський, протискуючись за брезентове запинало, в підсобку.

Поговорити тобто треба, Сергійку – ходи-но, рідний, сюди. Вомбат, німо ворухнувши губою в нецензурному зойку, пірнав услід. Усе це мало вигляд поруйнування храму. Варварські коні, лишаючи екскременти, хропли у вівтарі, цокали копитами. Вівтарем Вомбату служила підсобка. Точніше, стелаж, у нішах якого залягав найдефіцитніший товар. Вомбат міг перебирати запчастини годинами, погладжуючи й трохи не розмовляючи вголос. Матеріальне він здатен олюднювати. "Лєнка, гад, питає: "Шо тобі дорожче – я чи машина?" – підсміювався він припадком. – Йоптою, кажу, канєшна – машина! Жон може бути скільки завгодно, а машина в мене одна!"

Із-за брезентової запони ледь долинали уривки розмови. Щось розібрати було годі. Уявлялася обвисла рука Сазанського із смішно підвернутою долонею і відстовбурченим мізинцем. Долоня-грабарка, блиснувши татуйованим сонцем, повільно розверталася і підносилася Вомбату перед очі. В неї, складену човником, щось опускалося, внесок перекочовував до внутрішньої кишені піджака, від чого сазанівська краватка ще більше заломлювалася набік. Як реально розгорталася мізансцена, Пашок міг лише здогадуватися.

– Без штанів оставив, сука! – котячо світив очима після візиту Вомбат. – Даже "таврійські", гад, вкладиші удибав, беркут кімнатний. Нє, ну не єпічеська сила!?

Вомбат звучав роздосадувано й захоплено водночас. Меткі розуми він цінував. "Сьома, у вас в башкє солома!" – тут уже не попідспівуєш, як у бік свого ж старшого брата, що махав молотом, забиваючи "костилі" на залізничних коліях. "Лох – одне слово, – підсумовував таких людей Вомбат. – А без лоха і жизнь плоха. Хто ж йому доктор?" Леонід Станіславович Сазанський до розряду лохів явно не входив.

Іноді при Сазанському виникала його точна копія, тільки в молодшій версії. Вусики копії були без просіді, а замість татової лисини, що просвічувала крізь мишачі хвости пасемець, чорнів цупкий йоржик. Прощаючись, молодший Сазанський неодмінно просив цигарку.

– От підарас! – так же незмінно роняв Вомбат, коли за парочкою лишалася порожнеча. – Ні гівна, ні ложки, – незлобиво роняв. А якщо презентована цигарка була не його, а Пашкова, то й взагалі умиротворено. – Як його, чамора, в тому кегебе ще терплять? Чи, гад, в есбеу. Папік, мабуть, кришує.

– А де Сазанський-тато раніше працював? До нашої "Бджоли"?

– Хрін його зна. Там наче можна щось вивідать? У нього одна одмазка: я, тіпа, по часті опєрчасті. І понімай, як знаєш.

Благо, з'явами Сазанський не зловживав. Він робив свої справи, Вомбат – свої. Півкраїни робили свої справи. Пашок був при Вомбаті. Навіть такій акулі комерції і асу автопремудрощів був потрібен помічник. По закінченню першого дня роботи, Вомбат накинув дужку замка на двері і, перерахувавши касу, посунув по столу кілька купонокарбованців: "Твоя доля за сьогодні". Пашок згадав слова з рекламного телеролика, виголошувані усміхненим сталеваром біля віконця каси: "Тисяча двісті купонів у місяць – так жити можна!" У вомбатівському стосику Пашок нарахував тисячу. Він був готовий так працювати вічність. Навіть більше. Помічник мав досить приблизні уявлення про все те, що живе в автомобіля під капотом, і не лише там. Але виконував Вомбатові приписи і не посягав ні на товар, ні, тим більше, на гроші з магазинної каси. Під неї була пристосована нижня шухляда столу. Шухляду рукастий Вомбат поділив фанерними перетинками на кілька ячейок – для банкнот різного номіналу. Уже кілька разів ячейки перероблялися. Інфляція породжувала нові нулі на нових банкнотах і скоро в касі не стало вистачати місця. Дрібні купонокарбованці, з яких почалася заміна рублів, згорталися без розбору в окрему шухляду, їх уже мало хто вважав за гроші і вітрець часто носив базаром кольорові папірці. Полувісь звечора коштувала 200 тисяч. На ранок ціна могла подвоїтися.

Саме тоді Пашок відчув, що гроші – жива енергія, підпорядкована незрозумілим, але існуючим законам. Субстанція вигинається, як змія, звиває кільця, які можуть заокруглюватися в нулі на банкноті, а можуть вигнутися в порожнечу і, водночасся розправившись, шмагонути до крові, а то й захльоснутися зашморгом вкруг шиї. Закон грошей, мабуть, такий же древній, як і закон влади. Є люди цього закону. Як Вомбат, Сазанський чи Хаммурапі. Або як сракаті тітки, комірниці складу на Леваневського, біля яких снують клієнти і навіть Вомбат улесливо світить очима. На склад Сазанський якось відправляв Пашка на кілька місяців. Це було щось на кшталт заслання.

 

У відділі продажу складу фігурували астрономічні цифри. Кожного дня Пашок здавав інкасаторам опломбовану сумку, під пломбу набиту грішми. Від багатомільйонних сум холоділо всередині, ніби при краю прірви.

Клієнт, який зайшов перед обідом, запам'ятався розпливчато. Хтось із грошової касти, якщо судити по зблисках перснів на обох руках і впевненому голосу. Пашка цікавила не зовнішність, а накладні. З накладними було все гаразд. Клієнт прийшов оплатити купу габаритних і дорогих запчастин, щоб після оплати вивезти товар зі складу. Продавець тицяв у калькулятор, намагаючись не виказати мандражу.

– Ти ж тільки правильно рахуй, юноша, – пророкотало зверху. – Уяви собі – я не граю жону мільйонера!

"Судячи з усього, ти граєш дружину мільярдера, – думав ошелешений Пашок, коли за клієнтом зачинилися двері. – Або ви з мільйонером граєтесь удвох".

Він перерахував гроші ще й ще раз, не вірячи сам собі. Із відрахованих клієнтом дванадцяти з половиною мільйонів, один мільйон був зайвим. Пашок швидше повірив би в те, що він сам прорахувався на мільйон. Що древній змій комерції звився в дірку від бублика, принагідно дзвизнувши невдаху-торгівця лусковатим хвостом по фізії. "Окунем по хлєбалу, – як казав Вомбат, пригадуючи риб­флотівське минуле. – Окунь – найзанозистіша риба!" Але ні. Все сходилося. Мільйон, непомітно зіпхнутий ліктями у шухляду, був зайвим. Із секунди на секунду за ним має прибігти захеканий роззява. Клієнт помилився, відслинюючи купюру за купюрою.

Пашок кам'янів за столом. З голови не йшов Вомбат. Його авторитет у світі купюр лишався непохитним із першого дня, від перерахування каси і стосу купюр на стільниці: "Твоя доля…" Можна Вомбата екстраполювати на власну персону? Пашок подумки програвав мізансцену, як невдоволено набрижить лоба, як підкладе долоні під лікті, налягаючи на стіл і по-вомбатівськи рвучко подасться до клієнта: "Який такий мільйон?! Йоптою…" Як, витримавши павзу, вона властива всім людям, що знаються з грошовою містикою, так ось, витримавши павзу, посміхнеться. Не сильно, ледь-ледь. Цього достатньо. Після цього можна говорити предметніше. Головне, поки до кабінету вломиться той забудько в "рижих" гайках і світлих брюках, він був у світлих брюках, здається, головне придумати належний викуп. Аби потім не соромитися власної невстріливості ні перед Вомбатом, ні перед собою, ні перед тими ж світлими штаньми й руками в перснях. Розмови про втрачений "фарт" і "лоха, шо провтикав" були б прикрішими за випурхнулу нагоду. Пашок ждав. Секунди тужавіли у безкінечність. Клієнт, однак, не повертався. Ні через 10 хвилин, ні через півгодини. На складі, куди працівник відділу продажів акуратно зазирнув, мимоходом, ніби по ділу, дивного покупця теж не було. Здимів.

Наступного дня думка про набутий мільйон стала майже звик­лою. Ще за пару днів він сприймався, як щось належне. Клієнт, якщо й не спав із мільйонеркою, то явно не був пересічним громадянином. Обрахувавшись на мільйон, навіть не помітив такої дрібнички. Не останній кусень хліба доїдав цей конкістадор ринку. Це не копійка з вузлика, з якими заходили в магазин на базарі сільського виду діди, котрі навіть у Вомбата не викликали бажання наживи. "Це вони з бабою з 74-го року збирали на ту тормозну колодку, – казав Вомбат услід ощасливленому пенсіонерові. – Нехай радіє дід. От їздити я б їм заборонив, – спохопившись, Вомбат суворішав. – Учепиться такий мухомор у руль, аж кісточки на руках біліють, і чадить 60 кеме в час. А ти, гад, плетись, бо ще й хрін пропустить, шумахєр".

 

Ким був загадковий клієнт, Пашок так і не довідався. Приходили інші. Інші клієнти бонусів до складського заслання уже не додавали. Єдина втіха – обідня перерва в аеропортівському ресторані. З другого поверху добре видно льотне поле, а назви рейсів п'янять не згірш якого-небудь амарето. Через тиждень-другий Пашок, нарешті, повернувся на базар, за стіл навпроти скляних заґратованих дверей, в яких відбивалися щоки Вомбата. Невдовзі на Пашковій руці замість старого персня з'явився новий, вигадливішого дизайну і з діамантовим пружком.

×