Книгою року Бі-Бі-Сі-2016 став роман Тані Малярчук "Забуття"
Книгою року Бі-Бі-Cі-2016 став роман Тані Малярчук "Забуття" – про політика й науковця першої половини ХХ століття В'ячеслава Липинського. Він вийшов у "Видавництві Старого Лева". Дитячою книжкою року Бі-Бі-Cі обрали "Тринадцять історій у темряві" Галини Ткачук, видавництво "Темпора". Грошова нагорода в обох номінаціях становить 1 тисячу фунтів стерлінгів – майже 33 тисячі гривень. Переможців оголосили 9 грудня в Києві. Премією нагороджують 12 років
– Вибачте мене, що я виграла, – крізь сльози звертається до інших фіналістів нагороди Книги року Бі-Бі-Сі переможниця 33-річна Таня Малярчук. Вона говорить скайпом із Відня, де живе з 2011-го. – Ця перемога не тільки моя, а також і В'ячеслава Липинського. Людини, якій я не давала жити останні чотири роки. Тобто не давала йому спокою. Моя одержимість, напевно, передалася й читачам.
– "Забуття" – це книжка про В'ячеслава Липинського, якого ми добряче забули, – каже після нагородження учасниця журі, професор Віра АгЄєва, 58 років. – Нам нав'язують мотив боротьби двох душ Миколи Гоголя, українсько-російського вибору. Але в нас великий забутий сюжет боротьби інших двох душ – української і польської. Скажімо, Тадея Рильського. Польського шляхтича, який зробив вибір на користь України. І ми маємо українського, а не польського генія Максима Рильського. Це також вибір В'ячеслава Липинського. Він – етнічний поляк, що свідомо вибирає українськість. І таких особистостей багато.
Ми повертаємо нашу пам'ять, історію. Побороти забуття для України зараз конче необхідно. Коли кажуть, що незалежність нам упала, як стиглий плід до ніг – це неправда. Тому що вся наша історія ХХ століття – велика історія культурного спротиву.
Українсько-російська війна почалася не 2014 року, це столітній конфлікт. Боротьба цінностей, яка була насамперед культурним спротивом. Українці жили з відібраною пам'яттю. Навіть у родині нам не розповідали багато чого, бо за нас боялися. Щоб відбудувати державу, треба згадати.
Віра Павлівна вітає свого колишнього студента 26-річного Мирослава Лаюка. Він потрапив у фінал Книги року Бі-Бі-Cі із дебютним романом "Баборня". Жартує, що Лаюк повторив подвиг Олеся Гончара з "Тронкою". Написав роман, назву якого ніхто не розуміє. Баборня – це дім для літніх людей.
– Ти такий молодий, звідки у твоєму тексті Софія Ротару? – запитую у Лаюка.
– Просто я юний орел, іду від джерел до джерел, – жартує Мирослав.
Ротару – улюблена співачка його головної героїні, вчительки Марії Василівни. Після смерті чоловіка вона знаходить у його шафі подвійне дно. У схованці бачить золоті коронки, записи. Дізнається, що він був офіцером КДБ, замучив десятки людей.
Дія роману розгортається на початку 1990-х у райцентрі на Західній Україні. Більшу частину кар'єри головна героїня провела в гірському селі, де створила гурток атеїстів. Привселюдно висміяла учениць, яким у лісі явилася Богородиця. Коли Марія Василівна розуміє, що її чоловік поламав долі доброї половини того села, вона кається.
– Хотів препарувати, ніби ропуху, життя однієї людини, – говорить Мирослав Лаюк. – Вона з покоління, що сформувало наше непевне теперішнє. Найгірше, що побачив у цьому розрізі, – це відсутність життя. Лише низка самообманів, самоповторів, ілюзій.
– Я щаслива, – каже літературний критик Тетяна Трофименко, 38 років. – Це справедлива перемога Малярчук, за яку ми вболівали. І не за сукупністю заслуг, а за літературними якостями книжки. Її попередні твори, можливо, були цілісніші, але вони більш містичні, сюрреалістичні. А це вихід на психологічний реалізм. Здається, вона впоралась.
Здивувало, що виключили малу прозу з короткого списку. Там було багато сильних авторів. Наприклад, нікому раніше не відома авторка Юлія Ілюха, дуже свіжий голос. Хороші тексти в Андрія Любки. Щонайменше три автори з короткого списку – чудові. Тому пацієнт скоріше живий.
– Сучукрліт взагалі варто читати? Чи треба почекати, доки автори вийдуть на вищий рівень? – питаю.
– Можете не дочекатися. Читала рукопис книжки про кардинала Гузара. Він констатує: "Живемо в такі часи, коли малі люди". Може, й не буде більших. Тому треба знати тих, хто є.
– У книжці говорю про інстинкти. Якщо їх зачепити, можна увійти в душу людини, – розповідає про свій фантастичний роман "Маша, або Постфашизм" фіналіст конкурсу 57-річний Ярослав Мельник. – Пройшла тисяча років, як перемогли нацисти. Це може бути, бо праві сили беруть верх кругом у Європі. Якусь частину населення землі вже не вважають людьми. Ті живуть у хліві, ходять голі. Головний герой закохався в Машу. Він її бив, як тварину, а вона йому відповідала ніжними почуттями. Став відчувати жах – а може, це людина? Вони всі живуть у системі брехні. Як росіяни думають, що у нас – нацисти, так і там вважають, що то тварини.
Людська психіка дуже слабка. Якщо використати сучасні технології, нас можна переконати в будь-чому.
Є хибна думка, що правда сама собі проб'є дорогу. Це не так. Наприклад, у Франції, де я живу, в машині слухаєш радіо – а там російський супутник віщає французькою. У вухах російська пропаганда. А де українське радіо? Його навіть в Україні немає.
– Хороший знак, що в українській літературі нарешті з'являються романи, – літературний критик Оксана Щур, 30 років, прочитала роботи всіх фіналістів. – Але шедеврального тексту нема.
Наприклад, фіналісти брати Капранови виконали всі формальні вимоги у романі "Забудь-річка". У них книжка на 550 сторінок, де є історична лінія, є і про сучасність. Доволі динамічний роман, читач не втомлюється, принаймні я дочитала до кінця. Але немає жодного новаторства. А коли звертаєшся до історії, потрібно робити це з новою інтонацією. Ні у Капранових, ні у Василя Шкляра, ні у Володимира Лиса нічого нового не ставалося. І це – проблема. Наші письменники замало вчаться.
Роман "Забуття" для української літератури доволі оригінальний. Таня Малярчук дає чітку відповідь: бути українцем – це самому вибрати, що ти – українець. Це не залежить від голосу крові. Цей роман лежить у тренді східноєвропейської прози – чеської, словацької, польської. Повернення пам'яті – це модно.
Мені цей роман видався нуднуватим, бо він трохи меланхолійний і депресивний. Хотіла би прочитати про якогось більш життєствердного персонажа. Наприклад, про Петлюру, Бандеру чи Шухевича. Зрештою, немає роману про Винниченка.
Учасниця журі Світлана Пиркало, 40 років, радниця з питань культури Європейського банку реконструкції і розвитку, перевіряє на телефоні рух викликаного таксі:
– Цього року виникла тема пам'яті. Навіть назви романів подібні (фіналісти "Забуття" і "Забудь-річка". – Країна). Це мені нагадало "Музей покинутих секретів" Оксани Забужко – коли надприродні сили пов'язують наших сучасників з минулим, давно забутим і знищеним. А чому надприродні? Тому що природних нема. Бо все так знищено, що можна покладатися тільки на інші засоби.
Але є Ярослав Мельник. Книжка важка, однак потрібна. Її треба пережити.
У Тані Малярчук багато страждань. Але, як говорять колеги по журі, у нас така історія – треба страждати. Хто казав, що українці з усього сміються? Це такий самий міф, як і про те, що англійці стійко сприймають негаразди.
"Читайте, не страшно. Але ми, про всяк випадок, сховаємося під парту"
– У хлопчика Левка Тигренка була шапка. Він не хотів балабон, а мама пришивала. Левко відгризав його і кидав у канаву. Там ці балабони зібралися і з них повстав Балабоновий Монстр. Він поглинув увесь світ, – розповідає письменниця Галина Ткачук, 31 рік.
Її "Тринадцять історій у темряві" стали Дитячою книжкою року Бі-Бі-Сі.
– Слухати дітей – це звертати увагу, як вони будують речення, оцей мікс вигаданого і взятого з життя. Все інтуїтивно. Якщо наслухатися дітей, то воно гарно відтворюється. Як музика, яку можна почути і потім зіграти без нот.
Колись була картинка: 1985 рік, мама тягне дитя з вулиці – йди читай. А сьогодні мама від планшета тягне. Діти хочуть гратися. Але вірю, що для книжки завжди є місце.
У романі є різні монстри – Риба з ніжками на прізвище Коваленко, потвори Серединожер і Розбездзявка. Також є сторінка, щоб діти написали свою історію. Дівчинка Женя придумала про страшного сніговика, який зазирав у вікно. Хлопчик вхопив родзинки і вибіг зробити йому усмішку. Діти люблять перевертання ролей. Коли монстра не лякаєшся, а допомагаєш йому. Було, читаю у школі, а дівчата ховаються під парту. Питаю, вам страшно? Може, я припиню? "Ні, читайте, не страшно. Але ми, про всяк випадок, сховаємося під парту".
7 
35413
Коментарі