500 мільйонів гривень на розвиток українського кіно збираються виділити з державного бюджету наступного року. Після двох етапів конкурсу зі 172 сценаріїв для виробництва відібрали 48. Зокрема – 14 картин режисерів-дебютантів. Державі слід фінансувати не виробництво фільмів, а кіноосвіту, – вважає продюсер 41-річний Ігор Савиченко
Скільки ваших проектів пройшли конкурсний відбір?
– Один. Це великий міжнародний проект "Пофарбоване пташеня". Екранізація однойменного роману польсько-американського письменника Єжи Косинського. Розповідає про єврейського хлопчика, який під час Другої світової кочує в німецькому тилу по Україні, Чехії та Польщі. Діалоги писалися з використанням подібних у всіх слов'янських мовах слів. Їх зрозуміє українець, поляк, чех. Зніматимемо на чорно-білу плівку. Режисер із Чехії – Вацлав Маргоул. Має бути зірковий склад – шведський актор Стеллан Скарсгорд вже підтвердив участь. Ведемо перемовини з американцями Джоном Малковичем, Харві Кейтелем, Віллемом Дефо.
Чи здатне журі Держкіно відчути потенціал проекту й режисера?
– Хороший проект Філіпа Сотниченка "Технічна перерва" три роки тому не пройшов пітчинг. Жіноча частина журі побачила там моральне насилля над слабкою статтю. Режисер хотів показати механічність існування сучасного суспільства. Касирка в супермаркеті щодня робить одне й те саме. Під час перерви у підсобці в неї стається викидень. Жінка лишає дитину й повертається на робоче місце. Подали цей сценарій знову – із режисеркою Валерією Сочивець, і він пройшов. Кілька днів тому підписали контракт, почнемо працювати.
Роман Любий хотів зняти "Хвилю". Але йому не дали грошей, бо в журі ніхто не зрозумів потенціал фільму. Головний герой їде з моря у місто. За ним подорожує хвиля, перетворюючись на хмаринку та дощ. Він сумує за нею, коли втрачає. Була б цікава картина про стосунки чоловіка з природою.
У цьогорічному конкурсі переміг режисерський дует – подружжя Дмитро Томашпольський і Альона Дем'яненко з проектами "Гуцулка Ксеня" і "Сторонній". У них великий досвід знімати старомодні, але смішні комедії. І просять невеликі бюджети.
До мене цього року приходили 25 режисерів-дебютантів. Обрав із них трьох для подання. Не пройшов жоден. Це не свідчить про те, що ці проекти – погані. Просто комісія не розгледіла їх потенціалу.
Фільм Downshifting Вікторії Трофименко також не пройшов конкурс Держкіно. Це вільне трактування роману Леоніда Андреєва "Щоденник Сатани". Написана 1919 року книжка сповнена ненависті до більшовиків. Сценарій доопрацювали в польській Центральній школі кінорежисури Анджея Вайди. Події перенесли в Індію. Герої – поляки й німці. Тому комісія подумала, що в ньому немає нічого українського. Наче недостатньо, що авторська група – наша.
Які фільми потрібні сучасній Україні?
– Треба спочатку знімати авторські картини. Щоб у режисера сформувався смак, щоб він уловив унікальність українського кіно. А потім уже намагатися пристосувати це до запитів масового глядача. Не робити фільми за чужими шаблонами. Не можна брати стандартні російські бойовики і намагатися знімати український варіант. Як це було із серіалом "Володимирська, 15" на ICTV.
Чому в Україні дуже мало хорошого кіно?
– Не згоден. Воно є. Це фільми, які визнали на міжнародних фестивалях: "Плем'я" Мирослава Слабошпицького, "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофименко, "Щастя моє" Сергія Лозниці, "Зелена кофта" Володимира Тихого. Завдяки їм за кордоном, коли кажеш про Україну, згадують не лише футболіста Андрія Шевченка.
Шість наших короткометражок показали на японському телебаченні. Українські документальні стрічки на фестивалях отримували призи і до Майдану. Після Революції гідності проект #Babylon'13 задав нову планку документалістиці. Але питання в тому, що вважати успішним кіно. З погляду художньої якості й цінності для професіональної аудиторії – це хороше кіно. А з точки зору інтересу нашого глядача – успішними можна назвати дві картини: "Поводир" зі зборами 14,7 мільйона гривень і "Незламна", яка в Україні отримала майже стільки ж. Хоча вони себе не окупили.
В Україні половину ціни квитка забирає кінотеатр, потім свою частину – дистриб'ютор. До продюсера доходить, у найкращому випадку, третина. Щоб окупити фільм у 10 мільйонів, глядач повинен віддати за нього в прокаті втричі більше. За вартості квитка 3 долари 10 мільйонів українців мають сходити в кіно. По-перше, їм немає куди піти, бо є всього 350 залів. По-друге, українці ходять на фільми в середньому раз на два з половиною роки.
Проблема не в грошах, а в нерозумінні українською аудиторією кіно. Люди довгий час виховувалися або на голлівудських блокбастерах, або на російських телесеріалах про ментів. Глядачі не звикли до вітчизняного кіно. Зазвичай не знають навіть прізвищ українських режисерів. Наших акторів бачили хіба що на других ролях у російських серіалах, де вони імітують московський чи пітерський акцент. На Станіслава Боклана, Ірму Вітовську – хоч які вони талановиті актори – не підуть.
Перспективна ніша – це локальні комедії. У всьому світі вони окупні. Але є дві проблеми. Перша: комедія – дуже важкий жанр. По-друге, в Україні майже немає розкручених комедійних акторів. Тому лідерство тут тримає "95-й квартал".
Фільми окупаються там, де є ринок – у США, Індії, Китаї. В інших країнах кіно живе за рахунок грантів. В держбюджет України на 2017-й заклали 500 мільйонів гривень. У Франції щорічно – 700 мільйонів євро. При цьому в прокаті на свої фільми купують до 40 відсотків квитків. Якщо стрічка потрапить у кінотеатр і на телебачення – можна заробити 1,5 мільйона євро, а фільм коштує вдвічі дорожче. Ще півтора виділять із бюджету.
У Польщі дадуть 70 відсотків вартості фільму. В Україні це має бути 98 процентів, бо з ринку не можна отримати майже нічого. Наступного року держава обіцяє фінансувати 80 відсотків вартості повнометражних фільмів і 50 відсотків – телесеріалів. Повністю за бюджетний кошт зніматимуть дебютні, просвітницькі, авторські, дитячі, експериментальні й анімаційні картини.
Рік тому був проект закону про фінансування кіно за рахунок лотерейного бізнесу.
– Цю схему вигадали у Великій Британії. Там вона працює. У нас – не зможе. Краще зробити, як у Польщі – один відсоток усіх податків іде на культуру. Український платник повинен зрозуміти: кіно – незвичайний товар. Не можна заплатити й вимагати, щоб одразу показали хороший фільм. Гроші потрібно давати на крок раніше. Аби молодий режисер здобув нормальну освіту і можливість зняти свої дебютні стрічки. Щоб міг достатньо разів помилитися.
Держава розподіляє кошти нерівномірно, лише на один етап – виробництво кіно. З 500 мільйонів, які виділили на 2017-й, 200 потрібно було б віддати на створення сучасної технічної бази режисерським факультетам. Також дуже не вистачає майстер-класів від кінопрофесіоналів з усього світу.
Прем'єр-міністр Володимир Гройсман пропонує перейти від державної підтримки до держзамовлення на фільми, що відповідають потребам суспільства. Це перспективний підхід?
– Ця ідея пасує російському міністру культури чи тамтешньому президенту. В РФ підтримка кіно і є держзамовленням.
Якщо ми перейдемо на цю систему, то талановиті режисери продовжать залишати країну. Послідують прикладу Сергія Лозниці, Тетяни Ходаковської, Марії Кондакової, Марини Вроди. Заказуху зніматимуть люди особливого складу. І це не будуть хороші фільми.
Голова експертної комісії Держкіно Андрій Дончик каже, що збільшилася кількість сценаріїв для масової аудиторії.
– Фільми не можуть бути лише фестивальні чи лише масові. Раніше чи пізніше, до українського глядача дійде ніша авторського кіно, в якому головне – творча складова. Такі стрічки в Україні дивляться до 2 відсотків глядачів. У Росії – до 5, у Швеції – понад 30, у Франції – до 15, у Німеччині – 12 процентів.
Під час першої хвилі запуску кіноіндустрії в Польщі – 11 років тому – почалося нормальне фінансування галузі. Тоді відбулося те, що бачимо зараз у нас. З'явилися успішні фестивальні картини, які не завжди доходили до глядача. Зібралися розумники й сказали: потрібно працювати на масову аудиторію. Така концепція була в цьогорічного відбору фільмів для держфінансування в Держкіно. У Польщі почали давати більше грошей меншій кількості режисерів на зйомки блокбастерів. Але тамтешній глядач не був привчений до власного кіно. За кілька років зрозуміли помилку і змінили стратегію – стали виділяти менші суми, але більшій кількості проектів. У підсумку 2013 року 52 відсотки каси кінотеатрів дали польські фільми.
Через незначне фінансування кіно деякі проекти лежали в шухляді. Вони стали більш витриманими чи втратили актуальність?
– Деякі дуже втратили. Був хороший сценарій Олександра Ігнатуші. Про хлопця, який працює єгерем у держзаказнику, куди приїжджають олігархи й корумповані губернатори відстрілювати оленів. Він намагається знайти правду, їде до Києва. Якби цю стрічку зняли напередодні Майдану, як задумували, – влучила б у ціль.
Над чим працюєте зараз?
– Роблю чотири стрічки. Треш-хорор Георгія Фоміна "Шлях мерця" монтується.
Почали знімати картину Володимира Тихого "Брама". Це екранізація п'єси Павла Ар'є "На початку і наприкінці часів". Фільм розрахований на широкий прокат завдяки зірковому складу: Ірма Вітовська, Віталіна Біблів, Дмитро Ярошенко. Сподіваюся, глядач захоче подивитися кіно про село в Чорнобильській зоні.
Картина "Коли падають дерева" Марисі Нікітюк на етапі сценарію виграла два призи – в Одесі й Каннах. Її чекають на міжнародних фестивалях.
Четверта робота – "Троє" Івана Кравчишина. Дія відбувається 1922-го. Комуністи прийшли до влади в Україні. Колишній махновець, червоноармієць-аферист і роботяга грабують броньовик із грошима. Намагаються втекти з країни, бо відчувають, що радянська влада – надовго.
Усі фільми будуть готові до літа.
4 
35413
Коментарі