Тема обману стає популярною на київській сцені. На афішах нерідко трапляються назви: "Врем чистую правду!" у Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра, "Требуется лжец!" – у Російській драмі або "Потрібні брехуни!" – у Молодому театрі. В останньому нещодавно поставили п'єсу каталонця Жорді Гальсерана "Метод Гронхольма"

На афіші є позначка "16+" як натяк на якісь дорослі таємниці видовища. На роздягання, приміром. Але "роздягання" тут особливе: коли персонаж знімає з себе один костюм, то під ним, немов у старому японському театрі, бачиш іще один. Нам ніби пропонують на вечір забути про невтішну злобу дня й подивитися своєрідний інтелектуальний детектив. П'єса – про те, як кадровики великої корпорації вигадали метод відбору претендентів на посаду. ­Охочих (принаймні, на початку) четверо, а високооплачуване місце – одне. ­Єзуїти-кадровики придумують для кандидатів жорсткі рольові ігри. От хтось змушений вигадувати, ніби в нього щойно померла мати. Інший прикидається єпископом чи трансвеститом. Вони граються в те, у що гріх гратися – але готові вдавати хоч чорта лисого, щоб переграти конкурентів і здобути службу.

Для цього експерименту художник Володимир Карашевський створив на сцені стерильно-білу кімнату – як операційна або лабораторія, простір необжитий і порожній. Тут ніщо не нагадує про війну чи інші реалії нашої дійсності.

Детектив, начебто позбавлений прямих натяків на злободенність, все одно потрапляє в актуальний контекст, а саме нинішніх парламентських виборів – і до, і після них. Ми поза своєю волею втягуємося в ту саму забаву, в яку бавимося вже немало літ – вибір. Останнім часом нам ідеться про те, як вибрати між "поганим" і "поганим" – але якось так, щоб вийшло добре. Щось дуже подібне є й у цій п'єсі. Головний претендент – такий собі Фернандо. Його грають по черзі Сергій Кучеренко та Ігор Портянко (я бачив останнього). В цій ролі Портянко зовні дивно нагадує спікера нашого парламенту. Це не спеціальне, а ніби попутне нагадування. Він (Фернандо) – рідкісна шельма, уміє тримати удар і виплутуватися з неймовірних ситуацій, переконливо прикидатися ким завгодно. Врешті ця переконливість обману викликає майже захоплення – як усяка бездоганна гра. Коли ви вважаєте, що театр учить нас жити, то це саме той випадок. Мораль тут така: ми знаємо, що нас обманюють, але купуємось на те, що обман "професійно зроблено". Мовляв, якщо "вони" вміють це добре робити, то, може, зуміють так само добре й усе інше? Дивлячись на пронозу Фернандо, розуміємо дещо про себе. Так, він поганий. Але ми не кращі, бо вибираємо саме таких, професійно-переконливих.

У цій незатишній виставі взагалі немає "хороших". У цій банці зі скорпіонами всі варті одне одного й нікого з них не шкода. Якщо когось і жалієш, то ненадовго – до тої миті, як стає зрозуміло, хто він насправді.

Ні, трохи не так: таки є персонаж, якого жалієш по-іншому.

Коли пишеш про детектив, не варто розкривати інтригу, щоб не зіпсувати публіці задоволення. Але в спектаклі Тараса Криворученка є річ, про яку не можна не сказати. Бо вона виходить за рамки сюжету й інтригує навіть після вистави, коли вже всі крапки над "і" розставлені. Йдеться про Карлоса, якого грає Олександр Галафутник.

Це справжній бенефіс артиста. Карлос – той самий персонаж, що прикидався трансвеститом. Отже, він теж обманює. Але робить це заради того, щоб обманути головного обманщика – Фернандо. Карлос-Галафутник грає свого нещасного трансвестита з особливою серйозністю й навіть ніжністю – більшою, ніж потрібна для банального обману. Його обман схожий на принесення самого себе в жертву. Від цього обман ніби й не перестає бути обманом. Так, Карлос – брехун, але лише настільки, наскільки брехуном є будь-який артист, котрий щоразу самоспалюється, переживаючи чужу біду. Без цього вистава була б прісною притчею на тему "обманювати – негарно".

×