Україна є завеликою для загарбницьких апетитів Путіна. Він це не так усвідомлював, як відчував. Завжди. З одного боку, хотілося проковтнути ласий шмат, населений надміру волелюбним народом, а з іншого — боявся, що вдавиться. Та й відповідальність менша, коли її ділити на двох або на трьох. От він і шастав Європою у пошуках співтрапезників.
Шастав, як з'ясовується нині, задовго до аншлюсу Кримського півострова.
Шість років тому, спіймавши за лацкан під час відвідин Москви тогочасного прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска, російський лідер запропонував тому взяти участь у поділі України. Аргументи навів більш ніж переконливі з точки зору кремлівської параної: Україна є штучним утворенням, а Львів — споконвіку польське місто, тож чому не відновити "історичну справедливість": вам — ваше, нам — решту. На спокусливу пропозицію помститися за 1939 рік, коли Сталін з Гітлером вчинили схожу підлоту з Польщею, лідер Посполитої відповів рішучим і категоричним мовчанням, оскільки знав, що їхню розмову пишуть. Про що й розповів цьогорічного жовтня вустами колишнього глави МЗС, а нині маршалека Сейму Радослава Сікорського.
Намагався зіграти Путін і на історичних болях угорців, яких Тріанонський договір 1920 року позбавив двох третин території. Угорщині за приєднання у тій чи іншій формі до агресії проти Києва він пропонував українське Закарпаття. На чому зійшлися за зачиненими дверима очільник Росії й Віктор Орбан і що відповів прем'єр Угорщини на пропозицію Кремля, невідомо — Сікорського при цій бесіді не було, а більше нікому розповісти. Певні припущення можна будувати хіба з безпрецедентного факту, що до списку санкцій США у зв'язку з агресією проти України включено шестеро осіб з угорської політичної й економічної еліт.
Не виключено, штучність державного утворення на берегах Дніпра Путін обговорював і з Анґелою Меркель, з якою у нього склалися "особливі стосунки". Після аншлюсу Криму й початку війни на Донбасі — то без сумніву. Фюрер московітів спочатку пропонував удвох розв'язати "українську кризу". Влітку з аналогічними неформальними пропозиціями посилав довіреного представника: мовляв, з країн ЄС росіяни розраховують тільки на німців.
І от новий компрометуючий пані Меркель візит до Берліна: два тижні тому в її столиці висадився десант депутатів Держдуми на чолі з главою комітету в іноземних справах Олексієм Пушковим. Відкинувши зайву дипломатію, як засвідчив уповноважений ФРН у справах з Росією Гернот Ерлер, "посланці Кремля підмовляли нас до змови щодо України". Здивовані прямолінійним нахабством німці відповіли категоричною відмовою: двосторонні переговори про майбутнє України — неможливі.
Путін, схоже, віднайшов в історії всіх, хто може мати бодай якісь претензії до нашої країни, і зробив спробу залучити їх до походу на Київ. Не виключено, що й до Монголії з тим літав. А коли отримав відмову від обдарованого доброю історичною пам'яттю Цахіагійна Елбегдоржа, став посеред площі Чингісхана — та й розридався.
Чому кремлівський полумірок дозволяє собі звертатися до лідерів інших країн із провокативними і небезпечними для їхньої політичної кар'єри пропозиціями?
Є у світовій дипломатії практика зустрічей "без краваток". Керівники держав використовують їх для неформального спілкування, яке допомагає по-людськи зблизитися, зрозуміти один одного. З часів Горбачова до цього кола почали запрошувати й представників східної Європи. Російські президенти радо брали в них участь. Й охоче говорили про встановлення "особливих стосунків" із лідерами світових держав. Вихованцям кондової партшколи та радянського КГБ лестили непротокольні стосунки з тими, хто уособлював цивілізаційні здобутки світу: Рональдом Рейганом, Біллом Клінтоном, обома Бушами, з Маргарет Тетчер, Гельмутом Колем, Ґерхардом Шредером, Анґелою Меркель… Ними дорожили, ці стосунки плекали — інколи з дикунською безпосередністю спокушаючи персональною участю в прибуткових російських проектах.
Встиг походити без краватки між колегами й Путін. До президентської когорти він увійшов не як лідер держави, а як резидент. З відповідним підлим арсеналом. Звідси — провокативні розмови, підбурювання одних проти інших, спроби внести розкол. Своїми діями Путін поставив під сумнів довірливу форму спілкування державних лідерів. А ті з них, хто набув репутації "особливого друга" російського президента, стали почуватися, наче риба на розпеченій пательні. Погляньте на Анґелу Меркель — як вона нині розривається між вимогами нових санкцій проти Москви, заявами про надійність Росії як економічного партнера й жаданням нових переговорів про будівництво "Південного потоку". Приклад німецького канцлера для багатьох стане наукою.
Про людей з певною репутацією у нашому селі говорили так: "З ним і на одному гектарі ніхто не сяде!" — й уточнювали, чого не робитимуть з ненадійним сусідом на широкому лані.
З Путіним також ніхто більш не захоче залишитися наодинці. Ні у запломбованому кабінеті, ні на гектарному просторі. Лише у краватках і під протокол.
3 
35413
Коментарі