"Якщо нас просили зробити перше, друге і третє, то ми робили ще й четверте, п'яте й шосте"

 

– 1991 року естонці хотіли кардинальних змін, демократії, дотримання прав людини та ринкової економіки. Воліли бути вільними людьми у вільній демократичній державі. Але було й усвідомлення, що для цього доведеться пройти складний процес реформ. Люди сказали: "Ми готові їсти лушпиння від картоплі, але прагнемо жити в демократичній державі". Це була їхня воля. Політична еліта втілила її у життя, — говорить міністр закордонних справ Естонії Марина Кальюранд, 53 роки.

— Українці вже показали на Майдані, наскільки бажають тіснішої спів­праці та інтеграції з Європою. Тоді вони були під прапорами ЄС. Тепер політичні лідери повинні виконувати те, чого хоче народ. Парламент, глава уряду, президент, міністри, державний апарат мають налаштуватися на цю хвилю і втілити в життя всі необхідні реформи. Так, це складно, адже триває війна, щодня гинуть люди. Але проведення реформ є вкрай необхідним завданням зараз для України.

Як Естонії вдалося стати найрозвиненішою пострадянською країною?

— Цьому сприяли кілька факторів. По-перше, це наша історична пам'ять і незалежність, яку мали з 1918 по 1940 роки.

По-друге, наші політичні лідери на початку 1990-х відстоювали вкрай послідовну позицію щодо відновлення незалежності Естонії та курсу на Європейський Союз і НАТО. Це була воля ­всієї країни. Народ проявив її під час так званої Співочої революції (серія мирних протестів у балтійських респуб­ліках СРСР у 1987–1991 роках за відновлення державного суверенітету Естонії, Латвії та Литви. — ГПУ). Вступ до Євросоюзу й НАТО на той час були головними національними пріоритетами. Нас ніхто туди не кликав. Ми самі себе запросили. Здійснили всі необхідні кроки. Якщо нас просили зробити перше, друге і третє, то ми робили ще й четверте, п'яте й шосте. Якщо щось потрібно було виконати до середи, то ми виконували це ще до неділі.

Таким чином, важливу роль зіграли три фактори — історична пам'ять, постійність у політиці та проведення необхідних реформ.

Як Естонії вдалося зберегти національну ідентичність, попри радянське минуле?

— По-перше, завдяки ­нашій історії до 1940 року (­­­14–16 ­чер­вня 1940-го Радянський Союз окупував Естонію, Латвію та Литву згідно з домовленостями 1939 року за Пактом Молотова—Ріббентропа. — ГПУ). Крім цього, у кожній сім'ї були родичі, друзі чи знайомі, які залишили свої домівки ще до Другої світової війни. У 1980-х вони стали більше спілкуватися з тими, хто жив у Естонії.

Важливим було й те, що мали віконце на Захід — у Фінляндії. Ми мали змогу переглядати фінські телепрограми та новини з усього світу. Звісно, було радянське телебачення, але й інша можливість — бачити відкритий і вільний світ.

Реакція Заходу на теперішню агресивну політику Росії є адекватною?

— На мою думку, потрібно виокремити три аспекти, а саме — реакція на рівні Естонії, НАТО і Євросоюзу. В Естонії ми бачимо агресивну та провокативну зовнішню політику Росії вже не перший рік. Це й порушення повітряного простору, польоти з вимк­неними транспондерами (пристрої, що використовують у авіації, аби зробити літак помітнішим для радарів. — ГПУ) тощо. На це потрібно спокійно реагувати. Естонія сьогодні належить до країн НАТО, що добровільно виконують одне з головних зобов'язань Альянсу — 2 відсотки від ВВП спрямовувати на оборону (валовий внутрішній продукт Естонії торік становив 20,5 млрд євро. — ГПУ). І ми готові відповідати на провокації та на різні форми гібридних атак.

Другий вимір — це НАТО (вій­ськово-­політичний союз 28 країн Північної Америки та Європи. — ГПУ). Організація заснована задля колективної безпеки. Присутність союзників для нас є вкрай важливою. Як і для тих, кому варто подумати, чи слід провокувати НАТО. Реакцією Альянсу ми задоволені. Майбутній саміт у Варшаві (відбудеться 8–9 липня. — ГПУ) втілить у життя рішення, окреслені у Вельсі (у вересні позаторік, після окупації Росією Криму та початку агресії на Донбасі, у містечку Ньюпорт відбувся саміт НАТО. У декларації за його результатами йшлося про розміщення у країнах Балтії військ Альянсу на ротаційній основі. — ГПУ). Йдеться, наприклад, про присутність НАТО на східних кордонах.

Що ж до Євросоюзу, то його реак­ція була швидкою та адекватною. ЄС діє зараз як єдине ціле. Ми ­бачимо 28 країн-членів із різною історією, культурою та відносинами з ­Росією. Але в питанні невизнання окупації Криму, а також підтримки незалежності й територіальної цілісності України — вони єдині. Не має бути жодних розбіжностей і щодо санкцій, оскільки ми не бачимо з боку Росії виконання Мінських домовленостей. А це означає, санкції слід продовжити.

Мінські домовленості є успіхом дипломатії чи пасткою?

— Можливо, Мінський формат не приніс особливого прогресу і його варто переглянути. Але я вірю у дипломатію. Потрібно зустрічатися й чути одне одного. Намагатися зрозуміти позицію іншої сторони й те, чому там думають саме так. Стосовно ж Мінських угод, то під ними є п'ять підписів (представників ОБСЄ, України, Росії, а також самопроголошених ЛНР і ДНР. — ГПУ). Отже, всі сторони повинні їх дотримуватися.

Успіху країн Балтії на шляху в Європу сприяла їх солідарність. Це мають запозичити Україна, Грузія, Молдова?

— Естонія, Литва й Латвія поодинці не так і багато вирішують. Але разом ми — набагато ефективніші. Запропонувала би звернути увагу на наш регіон ще ширше. А саме, три країни Балтії плюс п'ять Північної Європи — Швеція, Фінляндія, Данія, Норвегія та Ісландія. Такий формат чудово працює.

Україна, Молдова та Грузія спільно могли б ефективніше вирішувати деякі питання, наприклад, щодо безвізового режиму.

Колишній президент Естонії Леннарт Мері казав, що ваша країна потрібна Європі не менше, ніж Європа — Естонії. Європі необхідна Україна?

— Наша позиція така: будь-яка держава, що бажає стати членом чи партнером Європейського Союзу, збагачує його. І в України, і в Грузії, і в Молдови має бути перспектива тіснішої спів­праці з ЄС. Ми, зі свого боку, завжди підтримуватимемо вас. Бо для нас важливо, що український народ сам обрав майбутнє. Українці чітко висловилися щодо свого вибору.

Представляла Естонію у США та Росії

Марина Кальюранд — міністр закордонних справ Естонії з 2015 року, дипломат. Народилася 6 вересня 1962-го. Навчалася в університеті міста Тарту, Естонській школі дипломатії, а також — у школі права і дипломатії ім. Флетчера, США. Батько — росіянин, мати — латвійка.

Була послом своєї країни у США, Мексиці, Канаді, Російській Федерації, Казахстані й Ізраїлі. Більш як третина громадян Естонії хотіли би бачити Марину Кальюранд у майбутньому президентом країни, згідно з соціологічними опитуваннями.

Позапартійна. Заміжня. Доньці Кайсу — 29 років, синові Крістіану — 24. Володіє естонською, англійською та російською мовами.

×