Була нещодавно в Києві презентація нової книжки Леоніда Кучми. Не можу сказати, що я великий прихильник його літературного таланту, але вирішив сходити на цю акцію. Просто для того, щоб зблизька подивитися на Кучму. Побачити його очі.

Мушу визнати, що даремно згаяв час. Бо нічого такого в очах екс-президента я не побачив. Очі як очі. Не такі каламутні, як іноді це можна було зауважити в теленовинах. Спокійні, чіпкі, уважні.

Кучма вітався з усіма, кого впізнавав, був усміхненим і мовчазним. Відповів на кілька запитань журналістів — ось і вся презентація.

І я вкотре спробував зрозуміти, чому ж так часто люди закликають поглянути одне одному в очі? Чому вважають, що це може на щось вплинути, щось змінити?

У директора виникли неприємні перспективи

Колись я вже ходив дивитися одній людині в очі. Це був директор підприємства, яке заборгувало працівникам, і мені, зокрема, зарплату за два чи три місяці. Замість того, щоб волати про помсту до неба, хтось написав заяву до прокуратури. Відтак у директора виникли неприємні перспективи. І тому він закликав до себе "повстанців", яких раніше просто не зауважував. Мовляв, ви хоч подивіться в очі людині, яку вирішили засудити. Усі дивилися в його лагідні, інтелігентні, сумні очі — й помітно втрачали віру в праведність свого гніву. Бо в тих очах не було ані злочину, ані навіть поганого наміру. Очі як очі. Людина як людина. Зі своїми проблемами і чеснотами.

Відтоді я чудово розумію, наскільки різні очі можуть бути в однієї і тієї ж людини. І наскільки безглуздо дивитися людям в очі саме тоді, коли вони готові до цього, наче небо до вислуховування молитов.

З іншого боку, я не можу нічого з собою вдіяти — і дивлюся людям в очі навіть тоді, коли треба дивитися на їхні руки. І тільки на руки.

×