Давно помітив, що в мене геть відсутній ген, який відповідає за телефонні дзвінки. Я весь усередині завжди стискаюся, коли чую цей звук. Люди, які мене трохи вивчили, знають: краще написати, ніж дзвонити. У телефоні мене лякає вимушеність. На нього неможливо не відповісти, навіть якщо дуже не хочеш. Телефон не дає вибору, тоді як електронний лист або СМС із повним правом можна залишити без відповіді або взагалі не прочитати.

Телефони несуть тривогу і розбурхують розмірений хід життя. Дзвінки навіть від найрідніших людей іноді руйнують емоційну рівновагу. Телефонує мама і каже, що їй потрібна книжка про вади мовлення для звуків "р" і "л". Вона не логопед, але їй треба. І ти вже не можеш ні про що інше думати — тільки про вади мовлення.

Дзвінок із незнайомого номера — взагалі катастрофа. Від тебе завжди чогось хочуть. І, як правило, тільки того, чого категорично не хочеш ти. Газова служба, соцопитування, журналісти радіо "Ера", які запрошують тебе на ефір, аби просто заради їхнього задоволення вбити твій день. Ось він день — мій, суверенний. Я можу гуляти з собаками, пекти картоплю або прибирати в садку, а вони кажуть: "Прийдіть до нас поговорити про ваші враження від перекладеної вами книжки". І ти збираєшся та їдеш: 2 год. туди, година там, 2 год. назад. Повертаєшся і запитуєш себе: "Навіщо їздив? Кому це треба було?"

Ти ж нікому ніколи не дзвониш, то чому люди не відповідають взаємністю? Чому я постійно мушу брехати? Що нездоровий, що не в Києві, що ніколи не збираюся до Києва, що я некомпетентний. Якщо я компетентний. Якщо випромінюю здоров'я й оптимізм. Але не хочу.

Моя бабуся-небіжчиця ще в епоху чорного дискового телефону мала незручний номер. Він на одну цифру відрізнявся від реєстратури поліклініки. Усе її життя по сто разів на день пронизливо дзвонив апарат, і вона незмінно виконувала місію, повторюючи у слухавку свою вічну мантру:

— Куда ви звонітє? Ето квартіра.

Не дзвоніть мені більше. Ето квартіра.

×