Не лише офіційні представники України в різних міжнародних організаціях, а й прості українці мають беззаперечні докази незаконної російської присутності на нашій території. Так само відповідні служби можуть без проблем довести причетність російських солдатів та офіцерів до злочинів, за кожен із яких належить великий чи навіть довічний термін ув`язнення. Природно, що Росія постійно вимагає надати ці факти. Проте російська сторона може їх не визнавати, що робить активно та досить успішно.

Хоча здебільшого докази власних злочинів Росії не потрібні. Скажімо, не так давно посол РФ в Україні Михайло Зурабов проігнорував зустріч із керівниками СБУ, МЗС, заступником глави Адміністрації президента та послами іноземних держав, де представляли докази участі його країни в агресії проти нас. Утім, якби пан Зурабов прийшов, смислу б це не мало зовсім. Бо ще наприкінці серпня минулого року його шеф, голова МЗС Росії Сергій Лавров, заявив: "Фото з космосу, котрі нібито підтверджують пересування російських військ по Україні – насправді елементи комп'ютерної гри. Зображення взяті звідти".

Відео з зізнаннями полонених російських солдатів їхня держава систематично називає провокацією, постановкою та монтажем, тим самим відмовляючись від власних громадян. Не матиме жодного практичного значення й оприлюднення свідчень найманця, котрий направляв у Маріуполі вогонь терористів. Україна, а заразом – цивілізований світ входять у ситуацію, коли злочини відбуваються привселюдно, навіть не надто приховано, а організатори й виконавці при цьому не несуть жодного покарання.

Злочин – поняття передусім юридичне. Кару теж мусить призначити суд, він же визначає ступінь провини на основі зібраних доказів. Поки держава Росія не матиме статусу відповідача, перелік згаданих фактів російської агресії буде лише мартирологом. Та аж ніяк не перетвориться на доказову базу.

У зв'язку з цим є певна логіка в словах керівника "БПП" Юрія Луценка, котрий закликав не поспішати з визнанням Україною юрисдикції Гаазького трибуналу. Нагадаю – цією інституцією під час Революції Гідності послідовно лякали Віктора Януковича, а нині лаву підсудних у Гаазі пророкують Володимиру Путіну. Проте всі ці прогнози дорівнюють заочному правосуддю. Уявить: усіх, від Януковича до останнього "беркутівця", без їхньої фізичної присутності засудили довічно. Справедливість ніби торжествує, закони ніби працюють. Лиш злочинці де-факто на волі й сміються з палких прокурорів.

Більше того. Росія не є державою-учасником Міжнародного кримінального суду. Отже, не визнає судові рішення, ухвалені ним. А нині навіть наполягає на скасуванні самого Гаазького трибуналу. В Держдумі РФ вважають його "каральним органом, котрий виконує замовлення США". Цим самим розмови про місце Путіна на суді в Гаазі – лише бравада соціальних мереж, релаксація, видавання бажаного за дійсне. Не більше.

Яка Гаага, коли не знайдено спосіб, як позбавити Росію права вето в ООН! Навіть якщо так станеться, Путін та його підлеглі далі не зважатимуть на висновки, резолюції, рекомендації, санкції.

Щоправда, ситуація перестає бути безнадійною. Верховна Рада визнала Росію державою-агресором. Зроблено перші кроки для визнання так званих "ДНР" та "ЛНР" терористичними організаціями. Якщо наші дії та рішення підтримає світ, Україна стане потерпілою від агресора стороною. Це вже юридичний статус. А елементарна логіка шляху до правосуддя передбачає наявність у суді не лише потерпілого, а й обвинуваченого.

Значить, Україна може стати позивачем. А Росія – відповідачем. І ось коли питання перейде в формальну юридичну площину, зібрана доказова база може вступати в дію.
За великим рахунком, Гаазький трибунал справді не потрібен. Україна та світ мають говорити про можливість влаштувати ексклюзивний судовий процес над агресором – такий, який може стати аналогом славнозвісному Нюрнберзькому трибуналові. В такому форматі невизнання доказів та виправдання не позбавить від вироку та покарання. Але це можливе лише після перемоги в війні з тим, хто повинен постати перед судом.

×